Глава 18. Повернення Артема і Кравця

Глава 18. Повернення Артема і Кравця

Холодна хвиля накрила Артема з головою, і він на секунду втратив орієнтир. Вода била в вуха, в рот, солоний присмак палив горло. Ще одна потужна хвиля підхопила його і з силою швирнула на піщаний берег. Він ударився плечем, кашляючи і випльовуючи воду, і спробував підняти голову.

Поруч, трохи далі по лінії прибою, хвиля винесла Кравця. Той лежав обличчям вниз, нерухомо.

— Кравець! — хрипко крикнув Артем, підповзаючи до нього на чотирьох. Він перевернув товариша на спину і притиснув вухо до його грудей. — Чорт… давай, дихай… — він кілька разів натиснув на грудну клітку, а потім, не роздумуючи, зробив штучне дихання.

Через кілька секунд Кравець раптом різко вдихнув і закашлявся, випльовуючи воду.

— …Твою ж… — прохрипів він, хапаючи повітря рваним диханням. — Де ми? Де решта?.. — Не знаю, — Артем опустився поруч, переводячи дух. — Здається, нас викинуло північніше. Я не бачив нікого з групи.

— Гаразд… — Кравець оглянув берег. Пляж був порожній. Тільки білуватий туман клубився над водою, а далі, в стороні, темнів край тропічного лісу. — Ми… це точно острів? — запитав він, трохи тихіше.

— Так, — кивнув Артем.

Кравець помовчав, дивлячись на темну стіну дерев. — Значить, доведеться йти.

— Так, — підтвердив Артем, встаючи. — Але спочатку потрібно знайти прісну воду. А потім — вирушати на південь. Якщо пощастить, зустрінемо їх. Якщо ні… — він подивився на Кравця, — то ми удвох будемо тими, хто дійде до кінця.

Вони повільно рушили вздовж берега, залишаючи за собою сліди на вологому піску. Море тихо шумувало позаду, а попереду їх чекав темний, непривітний ліс.

Артем підвівся, обтрушуючи мокрий пісок з одягу, і глянув на темну лінію лісу. — Ходімо. Потрібно рухатися далі, поки не стемніло.

Кравець, все ще важко дихаючи, похитав головою. — Ти серйозно? Уже сонце майже за горизонт. За півгодини тут буде темно хоч око виколи. І хто знає, що там у лісі вночі шастає.

— Знаю, — відрізав Артем. — Але удвох нам буде важко. Якщо ми зараз знайдемо команду, шансів вижити стане більше.

Кравець примружився. — А звідки ти знаєш, що вони пішли вглиб острова? Може, вони вирішили перечекати ніч на березі, як нормальні люди, а не лізти в ці джунглі.

Артем замовк. Він на секунду затримав погляд на кромці лісу, де туман повільно затягував стовбури дерев, і важко зітхнув. — Гаразд… може, ти і правий, — визнав він. — Давай перечекаємо ніч тут. Уранці буде легше зорієнтуватися.

— Ось, інша справа, — кивнув Кравець. — Вночі в лісі — найдурніше, що можна придумати.

— Згоден, — Артем подивився на узбережжя. — Значить, зробимо табір. Знайдемо сухі гілки, розпалимо вогнище і по черзі будемо вартувати.

— Вартувати? — здивувався Кравець. — Так. Я не хочу прокинутися і побачити, що нас тягнуть кудись у зубах, — похмуро сказав Артем. — Тут явно є ті, хто не радий гостям.

Вони розійшлися в різні боки вздовж пляжу — один збирав викинуті морем дошки і гілки, другий шукав щось на кшталт укриття. Сонце уже наполовину сховалося за горизонтом, фарбуючи море криваво-помаранчевим, а в повітрі поступово наростав тривожний холод.

Артем і Кравець, промоклі і втомлені, тягли до купи зібраних гілок ще кілька довгих бамбукових стебел, викинутих на берег.

— Тримай це вище, — сказав Артем, поправляючи кут майбутнього каркаса. — Якщо дах буде низьким, у сні будеш чіпляти його головою.

Кравець фиркнув. — Головне, щоб дах взагалі був. Тут вітер такий, що знесе все до чортівої матері.

— Тому й укріплюємо. — Артем вбив кілок у пісок, перевіряючи, щоб той не хитався.

Поки вони працювали, навколо швидко темніло. Захід розтікся по небу густими малиновими мазками, а над морем уже починали підніматися перші зірки. Легкий туман з джунглів підбирався все ближче, приховуючи дальні дерева.

Кравець, перекладаючи гілки, раптом запитав: — Слухай… А що нас тут чекає? Ну… чесно.

Артем завмер на секунду. Повернувся, подивився Кравцю прямо в очі. — Ти хочеш правду?

— Ну вже точно не казку на ніч.

Артем присів біля вогнища, почав ламати тонкі гілочки. — Тут немає правил. Острів… живий. І не в доброму сенсі. Тут все, що ти бачиш — або хоче тебе зжерти, або вигнати. Бачив сліди в джунглях? Це не кабани. Тут є тварюки… такі, що й описати важко. У мене товаришів прямо з табору затягували. Без шуму. Без крику. Залишається тільки порожнє місце і сліди в багнюці.

Кравець насупився. — Тобто, вночі спати тут — самогубство?

— Якщо спати глибоко, так. — Артем кивнув. — Тому укріплюємо. І ще… — він кинув гілку у вогонь, полум’я яскраво спалахнуло. — Ніколи не йди за дивними звуками.

— Навіть якщо хтось кричить? — запитав Кравець.

— Особливо якщо кричить. — Артем усміхнувся, але в очах було зовсім не смішно.

Вони на секунду замовкли, слухаючи, як десь далеко в джунглях пронеслося низьке, протяжне «ууууу».

Кравець ковтнув. — Ну… сподіваюся, це просто вітер.

— Ага, — кивнув Артем, — вітер з дуже поганими намірами.

Обидва хмикнули, і напруга трохи спала. Вони почали жартувати про те, хто хропе гучніше і кого першим зжеруть, якщо що.

Невдовзі курінь був готовий: невеликий, але достатньо міцний, щоб пережити ніч. Вогнище потріскувало, розганяючи темряву, а зірки повільно виповзали на небо.

Ніч на острові видалася прохолодною і тихою, але тиша тут завжди здавалася Кравцю обманливою. Вогнище тріскотіло, розкидаючи золоті іскри в темряву, а з моря тягнуло прохолодним, солоним вітром. Гілки пальм і кущів подзенькували від легких поривів, але кожен шелест здавався голоснішим, ніж був насправді.

Кравець сидів на складених з колод сидіннях, автомат поклав на коліна, а ліхтарик тримав в іншій руці. Він час від часу водив променем по краю табору, освітлюючи звивисті ліани, чорні стовбури дерев і вологу траву, яка блищала від роси.

Раптом з глибини лісу донісся дивний звук — тихий, ніби хтось пройшов по сухих гілках, але при цьому надто важкий, щоб це був звичайний звір. Кравець напружився, пальці інстинктивно стиснули рукоятку автомата.