Глава 16. Одеса, море, шторм

Глава 16. Одеса, море, шторм

Раннім ранком кортеж рушив у бік Одеси. За вікном повільно пропливали поля, села і смуги лісу. Сонце стояло низько, фарбуючи горизонт у золотисто-помаранчеві тони.

Дорога йшла спокійно, поки машини не звернули до заправки в Умані.

— Хочете перекусити? — запропонувала Настя, дивлячись на Олега.

— Хот-дог? Я не відмовлюся, — кивнув він.

Разом вони зайшли в магазин, взяли собі перекус. Артем, пославшись на необхідність, попрямував до туалету.

Там, коли він мив руки, його погляд випадково зачепився за дзеркало. На холодному склі яскраво-червоною помадою були виведені слова:

«Острів тебе чекає».

Букви виглядали свіжими, ніби їх написали всього кілька хвилин тому. Серце Артема пропустило удар. Він обернувся — нікого. Тиша і слабке гудіння вентиляції.

Він глибоко вдихнув, намагаючись переконати себе, що це чиясь дурна жарт… але відчуття наближення небезпеки уже засіло всередині.

На вулиці Бен сидів за столиком з кавою, коли над ним пролетіла пташка і… залишила неприємний «сюрприз» прямо на плечі.

— Чортова курка! — буркнув він, витираючи сліди серветкою.

Тим часом Настя і Олег спокійно їли хот-доги, обговорюючи маршрут, як раптом з кіоску вибіг закашляний Артем.

— Ти що, подавився? — здивувався Бен.

— Буває… — сипло відповів той. Настя ляснула його по спині, і він нарешті відкашлявся.

— Гаразд, рушаємо далі, — сказав Бен, кинувши останній погляд на заправку, ніби щось у цьому місці його насторожило.

Вони знову зайняли свої місця, і машини, плавно рушивши з місця, взяли курс на Одесу, де їх уже чекали решта.

На годиннику у Бена було рівно 14:00. Машини уже котили вулицями Одеси, прямуючи просто в порт.

Через півгодини вони в’їхали на територію пункту призначення. Повітря пахло морською сіллю і легким запахом мазуту. Прямо біля причалу стояли дев’ятеро людей у чорній формі — бронежилети, каски, автомати напереваги. Усе спорядження здавалося новим і доглянутим.

Хлопці перезирнулися. Кожен з бійців виглядав, як зійшов з військової хроніки — рівна постава, суворі обличчя, сталеві погляди.

Назустріч їм упевненою ходою вийшла жінка в формі — підтягнута, з зібраним у тугий хвіст каштановим волоссям і холодним поглядом, ніби вона оцінює кожного.

— Добрий день, доктор Бен, — чітко промовила вона. — Полковник СБУ Кріс Редфілд. Позаду мене — восьмеро моїх найкращих бійців. Вони будуть з нами до кінця.

Вона по черзі почала називати їхні позивні:

1.  Капітан Орлов — суворий, але справедливий командир.

2.  Сержант Громов — голос гучніший за артилерію.

3.  Солдат Ветров — швидкий і непередбачуваний у бою.

4.  Старший солдат Соколов — хижий погляд і точний постріл.

5.  Старший сержант Кравець — майстер польового ремонту та імпровізації.

6.  Єфрейтор Лисенко — хитрий і винахідливий розвідник.

7.  Прапорщик Медведєв — сильний і не любить зайвих слів.

8.  Капрал Корнєв — зберігає традиції та бойове братство.

Бен злегка усміхнувся:

— З такою командою ми точно не пропадемо. Коли вирушаємо?

Кріс подивилася на нього серйозно:

— Сьогодні у нас підготовка. Завтра, рівно о 07:00, відправляємося.

Вона кинула погляд у бік стоячого біля причалу судна, яке погойдувалося на хвилях. На його борту чітко виділялися букви назви, але чомусь, дивлячись на них, у Бена виникло неприємне відчуття, ніби він уже бачив це судно раніше… і не за найкращих обставин.

Увечері, ближче до заходу сонця, вся команда зібралася в невеликому складі порту, переобладнаному під тимчасовий штаб. Всередині пахло мастилом, збройним маслом і морем, яке проникало сюди крізь привідкриті двері.

На довгих дерев’яних столах лежало спорядження — бронежилети, розгрузки, тактичні рюкзаки. Солдати мовчки перевіряли свою зброю: металевий клацання затворів і сухий стук магазинів періодично розносилися приміщенням.

Бен з інтересом спостерігав за бійцями. Орлов віддавав чіткі команди, Громов у жартівливій формі підбадьорював новачків, але голос його все одно гримів, як гарматний залп. Лисенко в кутку крутив у руках карту і щось тихо шепотів Кравцю, вказуючи на якісь позначки.

За вікнами порт тонув у сутінках, а вдалині, на горизонті, в потемнілому морі стояло те саме судно. Воно здавалося нерухомим, ніби чекало їх… або підстерігало.

Кріс подивилася на всіх і твердо промовила: — Сьогодні відпочиваєте, завтра о шостій — побудова.

Солдати розійшлися по казармах, а Бен і його команда залишилися сидіти біля столу, перезираючись і мовчки доїдаючи виданий обід. Кожен думав про своє, але в глибині у всіх була одна і та ж думка — завтра все зміниться. Раннім ранком Кріс прокинулася першою. Серце стукало швидше звичайного — попереду був небезпечний день. Вона швидко підвелася і по тривозі розбудила своїх солдатів. Невдовзі у дворі уже стояли вишикувані в рівний ряд бійці, готові вислухати наказ.

У цей час прокинулися і решта хлопців. Бен, умившись холодною водою, підкликав до себе Олега, Артема та Анастасію. — Нам пора поговорити, — серйозно сказав він, коли вони підійшли. — Сьогодні ми вирушаємо в зону, куди добровільно мало хто суне. І хочу, щоб ви знали, що там може чекати все, що завгодно.

Кріс підійшла до них і запитала у Бена: — Як будемо розподіляти склад по катерах?

Бен завагався. — У військовій справі я не експерт, Кріс. Вирішуй сама, як краще.

Кріс кивнула і швидко озвучила свій план: — Перший катер: Бен, я, Артем, старший солдат Соколов і капрал Корнєв. — Другий катер: Анастасія, Олег, сержант Громов і єфрейтор Лисенко. — Третій катер — решта.

— Хай буде так, — коротко відповів Бен.

Кріс обернулася до своїх бійців: — Завантажуємо ящики в катери. Через тридцять хвилин — відправлення!

Солдати одразу поспішили виконувати наказ. У повітрі стояв запах солоного моря, а металевий скрип катерів періодично змішувався з глухими ударами ящиків об палубу.

Бен підійшов до Кріс, Артема, Насті та Олега. — Запам’ятайте, — сказав він, дивлячись кожному в очі, — додому повернуться не всі. І все, що завгодно, може статися в будь-який момент. Тож будьте обережні.