Глава 12. Центр Острова

Глава 12. Центр Острова

Група — Джек, Артем, Денис, Ксюша та Мілана — повільно просувалася через густу тайгу. Погода на острові стояла на диво добра. У небі співали птахи, з гілок лунали крики папуг, скрізь жила дика природа.

— Надто тихо… — насупився Джек, оглядаючись по сторонах.

— Так завжди перед бурею, — відповів Денис. — Я проходив цю дорогу тричі. Кожного разу було однаково — спокійно, майже затишно… А потім починався кошмар.

Він не хотів іти до центру вулкана. Саме там, десять років тому, він вперше… вбив людину. Спогад різонув по пам’яті, але він стиснув зуби і продовжив шлях.

Позаду йшли Артем і Мілана, тримаючись за руки. Мілана зупинилася і подивилася в очі Артему:

— Ти знаєш… Я не просто так весь цей час була поруч. Ти мені подобаєшся. Серйозно.

Артем, злегка збентежившись, поправив окуляри і усміхнувся:

— І ти мені теж подобаєшся. Ще з того моменту, як ти сказала, що я врятував тебе… вперше.

Вони на секунду зупинилися, і між ними знову спалахнула іскра.

У цей час Ксюша ледве йшла. Її рука уже майже повністю вкрилася гноєм, шкіра чорніла, біль ставав нестерпним. Джек підтримував її, допомагаючи йти, обвиваючи рукою за плечі. Ксюші було не до розмов — вона боролася за кожне дихання.

Раптом Денис різко підняв руку, зупинивши всіх.

— Тсс… За нами хтось стежить.

Група завмерла. З-за дерев почувся тихий тріск. Денис витяг ножа і напружився… але раптом з кущів вискочила макака. Та сама, яку він бачив десять років тому.

Макака простягнула банан, поклала його в руки Дениса… і одразу втекла.

— Це добрий знак, — хмикнув Денис і глянув на небо. — Здається, острів поки що дає нам шанс.

Вдалині уже маячіла гора — вершина вулкана. Мета була близька.

— То хто пожертвує собою? — раптом запитала Ксюша зі сльозами на очах. — Я не хочу помирати…

Відповіді не було. Лише тиша.

— Ми не будемо стояти на краю і в паніці вирішувати, — жорстко сказав Денис. — Про це потрібно думати зараз.

Джек опустив голову, його голос пролунав глухо:

— Раз так… Я все вирішив. Я стрибну.

— Що?! — видихнула Ксюша.

— Я уже один раз помер… і повернувся. Нехай другий раз буде справжнім. Як герой.

Ксюша обійняла його, тремтячи:

— Будь ласка, не треба… Я не хочу втрачати тебе теж…

— Я багато чого побачив, дівчинко, — сумно усміхнувся Джек. — Друга втратив. Корабель — теж. У мене більше нічого немає.

Ніхто не став сперечатися. Вони розуміли — вибір буде тяжким.

Коли вони уже почали підніматися по схилу гори, на них раптом з-за скель вискочила чудовисько.

Це був Гірський Скол — створіння, схоже на собаку, але його тіло було вкрите каменем та лавою. Пазурі блищали золотом, а очі палали жаром лави. Воно заричало і кинулося на них.

— Назад! — крикнув Джек, заслоняючи собою Ксюшу.

Денис вихопив свій старий пістолет — у ньому залишалося всього три патрони. Він прицілився і двічі вистрілив.

Кулі з дзижчанням вп’ялися в тіло чудовиська, і воно… розчинилося в повітрі.

— Ось і все… — видихнув Денис. — Один патрон залишився…

⸻

Тим часом — Данило

На кілька кілометрів позаду, ховаючись серед кущів, Данило брів, згинаючись під вагою рюкзаків з золотом. Його пальці дзвеняли від кількості перснів, а на шиї бовталися ланцюги.

Він раптом почув постріл з боку вулкана. Серце стиснулося.

— Люди… Значить, вони ще живі? — пробурмотів він, стиснувши кулаки. — Або… мої друзі?

Він прискорив крок. Незважаючи на важку ношу, жадібність підганяла його вперед. Данило був готовий на все, лише б винести з острова все це багатство… і не ділитися ні з ким. Вони дійшли.

Перед групою розкинулася величезна чаша вулкана. Лава всередині повільно бурлила, ніби дихала, — розжарена і непередбачувана. Земля злегка тремтіла.

— Вулкан ось-ось прокинеться… — хрипко видихнув Джек.

Денис мовчки зупинився біля краю кратера. Його очі зупинилися на невеликому горбку біля каменів — імпровізованій могилі Сміта, зрадника, з яким він колись прийшов сюди. Сміт загинув тут. Саме тут Денис вбив уперше.

Він підійшов до горбка, схилився і пробурмотів:

— Пробач… але ти вибрав це сам.

Погода почала різко змінюватися. Сонце потьмяніло. З неба почали капати перші краплі дощу. Вітер посилювався.

— Острів… відчуває, — пробурмотів Денис. — Він знає, що наближається жертва.

У цей момент Ксюші стало гірше. Її обличчя зблідло, очі закотилися, тіло хиталося. Вона почала втрачати свідомість.

— У неї лічені години, — тихо сказав Денис, підхоплюючи її. — Якщо не зробимо щось — вона помре першою.

Джек подивився на своїх товаришів. Його очі були спокійні і рішучі.

— Раз так… Я все вирішив. Я стрибну.

Але раптом…

Почувся гучний звук кроків.

З туману вийшов Данило.

Він блищав золотом, його тіло було обвішане ланцюгами, перснями та браслетами. На голові — величезна корона, очі палали жадібністю, ніби в них палахкотіла та сама лава, що і в кратері. Він здавався… іншим.

— Данило?! — ахнула Ксюша. Незважаючи на слабкість, вона кинулася до нього і обійняла.

— Ти живий… — прошепотів Артем, вражений.

— Ти… весь цей час… — додала Мілана, не вірячи своїм очам.

Джек лише хмикнув:

— Та на ньому як на проклятому фараоні…

А Денис мовчав. Він бачив це уже раніше — жадібність роз’їдала людину. Данило уже не був собою.

— Відійди, — хрипко сказав Денис Ксюші і відштовхнув її. — Це уже мій рівень.

Він подивився на гнійну руку дівчини і продовжив:

— Ти все одно помираєш. Чого тут думати? Замість того щоб жертвувати Джеком, хай уже ти стрибнеш.

— Що?! — ахнула Мілана.

— Ти… ти серйозно?! — вигукнув Артем.

Але Данило, ніби підхопивши тон Дениса, подивився на Ксюшу з презирством:

— Навіщо ти взагалі лізеш? Дивися на себе. Ти уже труп. Стрибай сама.

— Данило… — прошепотіла вона, — ти не такий…

Артем не витримав. Він підійшов впритул до Данила і запитав: