Глава 10. Темрява прокидається

Глава 10. Темрява прокидається

Група Артема, Ксюші та Мілани

— Це він… — сказав Артем, вказуючи на напіврозбитий борт, викинутий на берег. — Корабель Джека. Я впізнаю цю обшивку.

Ксюша підійшла ближче і, нахилившись, витягла з піску розірвану сорочку, ще вологу від морської води. На комірі — засохлі плями крові.

— Дивіться! Це його! — вигукнула вона. — Джек живий! Ось його одяг! І… — вона присідала і провела рукою по піску, — сліди! Людські!

— Він пішов звідси, значить живий! — підхопила Мілана з надією.

Артем, щоб здаватися сміливішим перед дівчатами, впевнено промовив:

— Значить, ідемо по слідах. Ми його знайдемо.

Сліди вели вздовж берега, але через кілька хвилин просто зникли — пісок закінчився, поступившись місцем твердій землі та корінню дерев.

Артем зупинився, поправив окуляри, зітхнув… і сказав:

— Ідіть за мною. Я знаю, куди йти.

Насправді він не мав анінайменшого уявлення. Але відступати було не можна.

І троє знову заглибилися в дику тайгу.

⸻

Група Данила та Артура

Сонце ледь пробивалося крізь листя, і в повітрі витав густий, прілий запах моху та сирості. Данило, обійшовши ще один крихітний будиночок, раптом помітив невеликий люк, ледь видимий під опалим листям.

— Артуре! Іди сюди!

Той підійшов, і Данило вказав на масивну кришку. З труднощами вони відсунули її вбік, і в обличчя вдарило холодне, сире повітря з підземелля.

— Думаєш, варто туди лізти? — запитав Артур, хмурячись.

— Треба хоча б подивитися, що там.

Артур нахилився і почав піднімати кришку, коли з темряви на нього вирвалося щось.

Істота.

Вона була величезною, чорною, як сама ніч, з довгими кінцівками, схожими на пазуристі руки. Її рухи були різкими і безшумними. Вона накинулася на Артура, впившись зубами в його плече, вириваючи плоть з моторошним хрустом.

— А-а-а!!! — закричав Артур, борючись з усіх сил.

Данило закричав і схопив палицю, люто б’ючи чудовисько по спині, по голові, куди потрапить. Але удари були марними. Ніби чудовисько не відчувало болю.

— ДАНЮ!! — заволав Артур, уже майже втрачаючи свідомість.

У паніці Данило зробив крок назад… потім ще один… і побіг, чуючи за спиною хруст кісток і важке дихання істоти.

Він біг навмання, не розбираючи дороги.

Позаду, в підвалі, істота затягла Артура вниз, зірвавши з нього рештки одягу і зникнувши з здобиччю в темряві.

⸻

Небезпека насувається

Тим часом, по інший бік острова, Артем, Ксюша та Мілана пробиралися крізь зарості. Над ними згущалася тиша, що стала тягуча і тривожна.

Ніхто з них не помітив, як за їхніми спинами, біля самого берега, вилізло з води щось величезне і мерзенне. Морське чудовисько. Воно пересувалося майже безшумно, зливаючись з тінню. Його очі були чорними, порожніми. Воно спостерігало. І чекало.

Через деякий час Артем раптом різко зупинився.

— Це… — він показав уперед.

Вівтар.

Той самий. Вкритий давніми символами. Тільки тепер він був інакше оформлений. Навколо — кістки, скрізь кров. А в центрі, розп’яте і все ще сіпаючеся в судомах, — незрозуміла тварина, ніби зшита з різних частин.

— Що за… — прошепотіла Мілана.

Вона підійшла ближче, тремтячими руками взяла Артема під руку.

— Артемко… мені страшно…

Артем ковтнув, поправив окуляри і слабо усміхнувся:

— Усе буде добре. Ходімо далі.

Ксюша мовчала. Її погляд метався. Страх роз’їдав зсередини. Вона пошкодувала, що не пішла з Данилом. У цій групі їй стало по-справжньому не по собі.

Вона подивилася в хащі.

— Здається… за нами хтось стежить…

І в цей момент десь позаду хруснула гілка. Данило

Данило біг. Паніка стискала груди, серце гримкотіло в вухах. Він не обернувся — ніби відчував, що варто тільки глянути назад, і божевілля поглине його. В голові пульсував один образ — понівечений Артур, чорна істота, що винирнула з темряви.

Він спотикався, чіплявся за гілки, падав, піднімався — і знову біг.

Раптом — обрив. Майже впритул. Данило зупинився в останній момент і глянув вниз. Там, далеко внизу, плескалася вода. Скелі. Глибина.

Він дивився вниз, не в силах дихати. Думки плуталися, але всередині розгорялося одне: «Я не хочу помирати…»

Він крокнув назад, заплющив очі і прошепотів:

— Сподіваюся, я виживу…

І стрибнув.

⸻

Група Артема, Ксюші та Мілани

Тайга здавалася живою. Птахи перегукувалися в гілках, листя шепотіло про щось своє. Але Ксюша не чула природи — вона відчувала. Хтось стежив за ними. Вона не сказала друзям — не хотіла лякати раніше часу. Але її руки тремтіли.

Попереду Артем раптом помітив силует:

— Будинок на дереві! Дивіться!

Він показав пальцем. У густих кронах дійсно виднілася дерев’яна споруда — ветха, але ще міцна. Було в ній щось тривожне… і водночас привабливе.

Артем зупинився і рішуче сказав:

— Я полізу першим. Подивися, безпечно чи.

— Один? Нізащо! — Мілана схопила його за руку. — Я полізу з тобою.

Ксюша незадоволено пирхнула:

— Тоді і я. Що мені одній тут стояти?

Усі троє вилізли по саморобній драбині. Артем обережно відкрив двері, піддівши замок каменем. Скрип.

Всередині пахло часом і вологою деревиною. Сонце пробивалося крізь щілини в стінах, відкидаючи смуги світла на підлогу, завалену паперами, пляшками, запиленими ковдрами.

Артем оглянувся:

— Тут точно жив людина…

Він взяв стопку записів зі столу. Рваний почерк, вицвіле чорнило. Він почав читати вголос:

— «Десять років тому ми потерпіли аварію. Цей острів… пастка. Вийти звідси неможливо. Усі спроби були марними…»

Він перегорнув.

— «В центрі острова — старий храм. Там щось цінне… здається, золото. Але ніхто не повертався звідти живим.»

— Золото? — перепитала Мілана, але голос її здригнувся. Було не до багатств.

Артем читав далі:

— «На острові живуть сутності. Деякі хижі, інші… просто дивні. «Мати тропіків» — виглядає як кущ, але з кігтями і чорними очима. Вбиває миттєво. «Кісткопад» — істота з кісток. З’являється біля Вівтаря. За хвилину перетворює будь-яке тіло на скелет. «Підвальний монстр» — інформації немає. Залишилися тільки крики… Добра істота — майже непомітна. Ім’я не встановлено. Дві інші — викреслено. Тільки чорні плями в пам’яті…»