Глава 9. Розділення

Глава 9. Розділення

Ранній ранок. Сонячні промені пробивалися крізь щілини в даху куреня і ласкаво падали на обличчя сплячих. У таборі було тихо — чутно було тільки плескіт хвиль і шелест листя.

Мілана першою відкрила очі. Потягнувшись, вона позіхнула і перевела погляд на сусіднє ліжко. Там, у напівсні, Данило обіймав напівголу Ксюшу, укриту лише половиною його сорочки. Ксюша, здавалося, насолоджувалася цим моментом, притулившись до нього.

Мілана підвелася і, примружившись, подивилася на цю картину з подивом — і легкою злістю.

— Ого… — прошепотіла вона собі під ніс.

Решта хлопців теж почали прокидатися.

Артур, побачивши сцену, голосно усміхнувся:

— Данько, ти б хоч свою даму вкрив, а то лежить — дупою своєю світить, красуня.

Усі розсміялися, навіть трохи збентежена Мілана не стрималася.

Данило підвівся, побачивши Ксюшу в себе під боком. Він моргнув, ніби намагаючись зрозуміти, чи спить ще.

— Ксю… що ти тут робиш?

Ксюша нічого не відповіла. Лише встала, накинула свій одяг і вийшла з куреня, не оглядаючись.

Атмосфера миттєво змінилася — веселощі змінилися незручним мовчанням. Кожен почав збиратися, мовчки, у своїх думках.

— Нам потрібно вирішувати, що робити далі, — нарешті сказав Данило, натягуючи футболку. — Тут не можна залишатися вічно.

⸻

Тим часом Джек…

Він брів по острову — повільно, але впевнено. Тайга ставала все щільнішою, а сонце ледь пробивалося крізь листя. Він ішов до центру острова — туди, де за давніми легендами сховані багатства і… прокляття.

Невдовзі він натрапив на той самий вівтар, який раніше зник просто на очах у Данила і Артура. Він був вкритий чорною пліснявою, а на камені лежали кістки і свіжі сліди крові.

— Що за чортівня… — пробурмотів Джек.

Він не став затримуватися — досвід говорив, що такі місця несуть у собі зло. Розвернувшись, він продовжив шлях. Але раптом… відчув чужий погляд.

Він різко обернувся — нікого.

Тільки шелест листя і незрозумілі звуки вдалині. Він спробував іти далі, ігноруючи страх, але серце шалено стукало.

Раптом щось схопило його за ногу — різко і сильно.

— Чорт! — вилаявся він, упавши на землю.

Він почав відбиватися ногами, намагався звільнитися, але сила істоти була неймовірною. Він спробував розгледіти, хто це, але перш ніж очі змогли розрізнити риси, важкий удар обрушився йому на голову.

Перед тим як вимкнутися, Джек встиг лише побачити чорні очі, ніби діри в темряву, і листя, що зливалося зі шкірою істоти…

⸻

У таборі тим часом хлопці сиділи в колі, накинувши на пісок карту, яку змалював Артур.

— Ми не можемо залишатися тут, — сказав Артур. — Їжі мало, води майже немає. Треба знайти вихід або сигнал SOS, або корабель.

— А якщо ми почекаємо? — запропонувала Мілана. — Може, нас хтось шукає…

— Хто нас буде шукати? — пирхнув Данило. — Ми ж на неіснуючому острові.

— Нам потрібно розділитися, — продовжив він. — Артур і я підемо в центр острова, шукати хоч якісь орієнтири.

— А ми? — запитала Ксюша.

— А ви троє — по узбережжю. Шукайте свіжі джерела води, може, помітите уламки або сліди людей.

— А якщо хтось не повернеться? — тихо запитав Артем.

— Тоді… — Данило замовк, потім твердо додав: — На заході сонця — зустрічаємося тут. Якщо хтось не прийшов — вирушаємо на пошуки.

Усі кивнули.

Перед тим як іти, Ксюша підбігла до Данила, обійняла його міцно і поцілувала в щоку.

— Це як оберіг… — прошепотіла вона. — Щоб усе було добре.

Данило нічого не відповів, але кивнув з легкою усмішкою.

— Ну що, хлопці? — голосно крикнув Артур. — Рушимо!

Група знову розділилася: Артур з Данилом — вглиб острова, в хащі, а Артем, Ксюша і Мілана — вздовж берега, по піску.

І ніхто з них не знав, що з кожною хвилиною хтось наближається…

І спостерігає.

Група Данила і Артура

Ранній ранок. Повітря в тайзі було свіжим, а легкий туман стелився по землі, приховуючи сліди.

Данило і Артур просувалися все глибше до центру острова. Вони вже минули зниклий вівтар і високий водоспад, біля якого колись відпочивали, і тепер дорога ставала все більш дикою — жодної тропічної тварини, тільки глуха тиша і дзижчання невидимих комах.

— Слухай, Даню, — почав Артур, — а що це було вранці?

— Що саме? — відгукнувся Данило, не обертаючись.

— Ну… Ксюша в твоєму ліжку, майже без одягу. Це щось значить?

Данило зітхнув і сповільнив крок.

— Вона липне до мене з Мадагаскару ще. У ту останню ніч… ну, сталося. Але це була помилка. Я їй ясно дав зрозуміти — я не хочу стосунків. Тим більше… — він замовк.

— Тим більше що?

— У мене є інша. В Києві. Зовсім інша історія.

Артур кивнув, помовчав.

— А ти що? Як у тебе з Міланою?

— Та ну… — Артур махнув рукою. — Усе складно. Вчора весь вечір тільки й слухав, який Артем молодець. Дім побудував, рибку посмажив… уже й підійти страшно. Ніби я не помічник капітана, а просто меблі.

Хлопці пішли далі, аж поки Данило раптом не сповільнив крок і, примружившись, показав пальцем уперед.

— Дивися…

Крізь густі гілки почали проступати обриси кам’яних споруд — давніх, зарослих мохом і лозою. Маленькі, але явно рукотворні. Будиночки.

— Що це?.. — прошепотів Артур. — Будинки для гномів?

— А якщо й правда? — стримано відповів Данило. — Ліліпути, карлики… хто знає, що було раніше на цьому острові.

Вони наблизилися повільно і тихо, тримаючись у тіні. Всередині поселення панувала моторошна тиша. Усе виглядало покинутим, але не зруйнованим. Будиночки були дивної форми, з крихітними вікнами і дверима. Здавалося, ніби все в цьому селі створено для істот зростом не більше метра.

— Даню, іди сюди… — раптом покликав Артур.

Він стояв біля входу в один з будиночків і дивився всередину. Данило підійшов… і здригнувся.

У центрі кімнати стояв невеликий трон, вирізаний з чорного дерева. Навколо нього — купи дрібних черепів. Вони були занадто маленькими для людей, але з моторошно людськими рисами.