Глава 7. Вглиб острова

Глава 7. Вглиб острова

Раннім ранком, коли небо тільки починало світлішати, біля вогнища чергував Данило. Він втомлено глянув на годинник — 6:47. Сигнальне вогнище майже догорало, вугілля тліло, віддаючи останні іскри. Ні корабля, ні човна, ні найменшого знаку, що їх помітили.

Він встав, потягнувся і, відчувши спрагу, заглянув у пляшку — води майже не залишилося.

— Підйом, — розбудив він решту. — Треба вирішувати, що далі.

Після короткого обговорення вони дійшли висновку: чекати безглуздо. Запаси води майже на нулі, їжа — тільки банани і пара кокосів. Треба діяти.

Вони розділилися на дві групи: • Артур і Данило — вирушили вглиб острова на пошуки джерела прісної води. • Артем, Ксюша і Мілана — залишилися біля табору: збирати курінь, ловити рибу і зміцнювати табір.

Похід вглиб острова

Артур і Данило йшли по вологій землі, продираючись крізь густі зарості. Листя хльостало по обличчю, повітря ставало задушливим, як у теплиці. Але, попри втому, вони жартували і намагалися підтримувати один одного.

— Якщо раптом знайдемо джунглі з динозаврами — одразу розвертаємося, — хмикнув Артур.

— Тільки якщо за нами не побіжить якийсь ящер з сокирою, — засміявся Данило.

Раптом вони зупинилися.

— Ти це бачиш? — Артур вказав уперед.

Крізь листя показалася дивна споруда. Вона нагадувала язичницький тотем чи жертовний вівтар. У центрі — величезний дерев’яний хрест з розп’ятою лялькою, усипаною пір’ям і старими ганчірками. Навколо — розкидані кістки. Деякі з них були явно людськими.

— Що за… — прошепотів Данило. — Тут когось… приносили в жертву?

— Йдемо звідси, швидко, — жорстко сказав Артур. — Не до досліджень. Нас чекають. І я не хочу знати, хто це побудував.

Вони поспішили геть. Тривога не відпускала. Але невдовзі до них донісся шум води — потужний, ревучий, чистий.

— Це водоспад! — зрадів Данило.

Вони вибігли на галявину і побачили шикарний водоспад, що бив зі скелі в прозоре озеро. Веселка над водою, краплі, що літали в повітрі — все виглядало як сцена з фільму.

— Я вживу такі тільки в кіно бачив, — видихнув Данило.

Вони одразу почали наповнювати пляшки водою, а потім не втрималися — викупалися в прохолодній, освіжаючій воді.

Коли Данило виліз з води, він помітив клаптик одягу, що зачепився за кущ. Він нахилився, підняв його. Це була стара сорочка, зношена і вицвіла, але — не їхня.

— Артуре! Підійди, подивися… у тебе був такий одяг?

— Ні, — насупився той. — Це явно не наш…

Вони перезирнулися. Тут хтось був. Або… досі є.

Табір. День триває

Тим часом у таборі Артем з ентузіазмом узявся за будівництво куреня. Він вбивав кілки, зв’язував ліани, підганяв листя, щоб укриття було надійним і водонепроникним. Його очі світилися гордістю — вперше його знання з книг знадобилися по-справжньому.

Ксюша і Мілана в цей час намагалися ловити рибу з загостреними списами з гілок. У Ксюші навіть виходило — вона радісно верещала, коли зловила свою першу здобич.

Вони базікали і жартували, полегшуючи собі роботу.

— Я… переспала з Данилом, — раптом зізналася Ксюша, кинувши погляд на Мілашу.

— Ого. І як? — здивувалася та.

— Ну… круто. Але я не знаю, що тепер робити. Ми ж просто друзі були…

Мілана знизала плечима:

— Живемо один раз. Якщо він тобі подобається — борйся. А якщо ні — відпусти. Тут, на острові, може все змінитися.

Потім вона хихикнула:

— А до мене Артур підкочує, до речі. Надто активний.

Вони сміялися, насолоджуючись сонцем, не підозрюючи, що в джунглях уже відбуваються дивні речі…

І що хтось давно спостерігає за ними. Сонце вже піднімалося високо над островом, заливаючи табір золотавим світлом. Артем майже завершив будівництво куреня: він спорудив міцний каркас з бамбукових палиць, переплев ліанами і покрив листям. Вийшло міцне укриття — просте, але надійне.

У цей час до нього, сміючись, бігли Ксюша і Мілана, розмахуючи руками.

— Артеме! Дивися, скільки риби наловили! — гордо вигукнула Мілана. — Ми справжні мисливиці!

Артем усміхнувся, побачивши їхню радість. Він похвалив дівчат, а потім узявся розпалювати вогнище, щоб приготувати обід. Полум’я весело запляскало, поширюючи аромат дров.

Ксюша тим часом дістала телефон з сумки. Екран був чорним. Вона натиснула на кнопку — жодної реакції. Пристрій промок остаточно і вже не вмикався.

— Чорт… — тихо вилаялася вона. — Я так хотіла показати це підписникам…

— Забей, — сказала Мілана, — зате зараз ти не просто блогерка, а виживальниця.

— Це так, — усміхнулася Ксюша.

Через кілька хвилин Мілана запропонувала:

— Ходімо за кокосами і бананами? Запас їжі знадобиться.

Ксюша кивнула, і дівчата попрямували до пальм, що росли неподалік. Вони стали кидати камені в плоди, і в них чудово виходило. Періодично кокоси з глухим стуком падали вниз, іноді навіть розбиваючись при ударі. Дівчата пили свіжу кокосову воду, їли м’якоть і сміялися.

— Я все думаю про Данила, — зізналася Ксюша. — Хочу почати з ним зустрічатися. Він мені справді подобається…

— Не дивно, — зауважила Мілана. — Він харизматичний, сміливий, турботливий… Я б теж у нього закохалася, будь я тобою.

Вони присідали на теплий пісок, і раптом Мілана скрикнула.

— Ааа! — Вона підскочила, схопившись за ногу. — Щось вкусила!

Ксюша в паніці подивилася вниз. На шкірі Мілани вже піднімалася червона пухлина, а поруч швидко ховався в кущах чорний отруйний павук.

— Він… він був величезний… — тремтячим голосом промовила Мілана. — Це отруйний?! Я помру?!

— Ні, не панікуй! — Ксюша скочила. — Біжимо до Артема!

⸻

Вони влетіли в табір, збивши дихання.

— Артеме! Мілашу вкусив павук! Здається, отруйний!

Артем не розгубився.

— Де укус?

Мілана показала ногу. Укус швидко опухав. Він насупився.

— Треба негайно висмоктати отруту. Інакше вона потрапить у кров.

— Ти… можеш? — прошепотіла Мілана, тремтячи.