Глава 6. Шторм і острів

Глава 6. Шторм і острів

Раннім ранком першою прокинулася Ксюша. Вона не одразу зрозуміла, де знаходиться, і лише через кілька секунд, повернувши голову, побачила поруч Данила — вони лежали оголеними в одному ліжку. Пам’ять почала повертатися фрагментами. Вона усміхнулася. Вчорашня ніч — пристрасна, бурхлива, бажана — була для неї особливою.

Ксюша встала тихенько, щоб не розбудити Данила, пройшла на кухню, приготувала легкий сніданок і з усмішкою повернулася до нього. Розбудила його поцілунками. Данило відкрив очі, трохи помовчав, а потім серйозно промовив:

— Ксюшо… Те, що сталося вчора — це була просто помилка. Ми обидва були напідпитку. Ми друзі. Не варто все ускладнювати…

Усмішка Ксюші повільно зникла. Всередині в неї все стислося, але вона не показала виду. Лише тихо кивнула і пішла збиратися.

Тим часом в іншій кімнаті Артур тормосив Мілашу:

— Підйом! Джек уже, мабуть, на пірсі! Якщо ми запізнимося, він мене звільнить, до біса!

Мілана сонно позіхнула, але все ж почала збиратися. Обидві групи — Данило з Ксюшею і Артур з Міланою — вийшли майже одночасно. Не вистачало тільки Артема.

— А де Артем? — запитав Артур, озираючись.

— Ми думали, він з вами, — відповів Данило.

У цей момент з-за рогу з’явився Артем — пом’ятий, з величезними кругами під очима, і з явним перегаром. Він ледве волочив за собою рюкзак.

— Де ти був? — засміявся Данило. — На лавочці ночував?

— Ага, не дійшов до хостелу… Заснув на зупинці, — відповів Артем, ніяково почухавши шию. Усі засміялися, і команда рушила до пірсу.

Джек уже чекав їх біля трапу, обпершись на дерев’яний штурвал. Його борода розвівалася на вітрі, а пов’язка на оці надавала образу справжнього пірата.

— Пірати мої, по місцях! — крикнув він. — Час відпливати!

Дівчата забралися на борт, розглядаючи океан. Корабель м’яко погойдувався на воді, а сонце вже піднімалося в небі. Джек, Данило, Артем і Артур зібралися біля капітанського містка. Джек розгорнув стару потріпанну карту і вказав на точку, позначену лише хрестом.

— Ось сюди ми пливемо, — сказав він, усміхаючись. — Таємничий острів. На картах його немає.

Артем дістав свою карту.

— Його і справді немає… — пробурмотів він, порівнюючи.

— Тому що в тебе звичайна карта, а в мене піратська! — розсміявся Джек.

Погода несподівано почала псуватися. Вітер посилився, небо затягнуло сірими хмарами. Хвилі стали підніматися все вище. Дівчата вирішили спуститися в трюм. Джек з Артуром залишилися біля штурвала, Данило і Артем спостерігали за горизонтом.

Артем відчув щось недобре. Його внутрішній інстинкт тривожився.

— Щось тут не так… — пробурмотів він.

Почався дощ. Шторм розігрувався всерйоз. Джек напружено тримав штурвал.

— Через п’ятнадцять хвилин маємо підпливти… — крикнув він.

Але тут з горизонту показалося щось… — обриси острова. Темний, таємничий, він ніби виник з нізвідки.

— Капітане, там щось є! — закричав Артур.

Джек примружився і завмер.

— Цього не може бути… — прошепотів він. — Це все казки…

Хвиля накрила палубу. Артур зблід.

— Усі надягніть жилети! Негайно!

Блискавка вдарила прямо в щоглу. Загорівся вітрило, вогонь почав поширюватися. Паніка охопила всіх. Данило і Артем почали гасити вогонь відрами. Артур скористався вогнегасником. Джек завмер, спостерігаючи, як його корабель помирає.

— Джеку, тікаємо! — закричав Артур. — До острова рукою подати!

— Я капітан. Я з корабля не піду, — тихо сказав Джек.

Величезна хвиля обрушилася на судно. Артур витягнув дівчат з трюму. Усі почали стрибати за борт — один за одним, у піняву темряву води.

Джек залишився на палубі, з піднятим підборіддям. Він не поворухнувся з місця, коли корабель накрила фінальна хвиля.

Корабель зник під водою.

Хлопці борсалися в буремному океані, чіпляючись за уламки. Шторм був лютий, вітер не щадив нікого. Але через довгі хвилини боротьби з природною стихією вони дісталися берега.

Вони лежали на мокрому піску. Дихання збивалося, одяг прилипав до тіла, а попереду розкинувся… острів.

Той самий, якого не було на карті. — Хлопці! Усі цілі?! — крикнув Артур, важко дихаючи.

Океан поступово заспокоювався. Шторм відступав, небо прояснялося, і перші яскраві промені сонця почали пробиватися крізь розсіювані хмари. Вітер стих. Усе навколо завмерло в тривожній тиші.

Вони лежали на піщаному березі: мокрі, зморені, з порваним одягом і подряпинами на тілі. Кожен намагався усвідомити, що щойно сталося. Ксюша, тремтячи, оглянула себе — її рюкзака ніде не було.

Артур подивився в бік океану — лише уламки корабля повільно погойдувалися на хвилях. Ні сліду від «піратського» судна, ні знаку від Джека.

Ксюша зрозуміла це першою. Сльози навернулися на очі. Вона закрила обличчя долонями і заплакала.

— Він… не вижив, так? — прошепотіла вона.

— Швидше за все, ні, — м’яко сказав Данило, обійнявши її за плечі. — Він пішов з кораблем… як справжній капітан.

Артем підійшов ближче, насупившись:

— Я відчував… щось було не так з цим маршрутом. З самого початку. Цей острів — він не просто так зник з карт…

Мілана в істериці сіла на пісок і відкрила свій рюкзак. Усе було промоклим — дорогий одяг, косметика, техніка.

— Моє життя скінчене! Ми ніколи звідси не виберемося! — кричала вона, оглядаючи дикий, недоторканий берег.

Артур спробував взяти ситуацію під контроль:

— Заспокойтеся. Нас обов’язково знайдуть. Тут рибалять судна, і якщо ми розведемо сигнальний вогонь — нас побачать. Зараз головне — не панікувати.

— Так, — підтримав Артем. — Я читав про це. Якщо опинилися на острові, потрібно зберегти спокій, розвести вогонь, знайти прісну воду і їжу. Головне — триматися разом.

Вони швидко розподілили обов’язки: • Данило і Ксюша вирушили в джунглі шукати сухі гілки для вогнища. • Артур, Артем і Мілана — шукати їжу. На найближчих пальмах висіли банани і кокоси.

Поки вони розходилися в різні боки, ніхто з них ще не знав, наскільки величезний цей острів… і що справжні випробування тільки починалися.