Глава 3. Виліт

Глава 3. Виліт

11 липня. Київ.

Небо ще зберігало ранкову прохолоду, а вулиці тільки прокидалися, коли Артем першим прибув до аеропорту. Він дивився на годинник, злегка нервуючи — як завжди.

11:47.

До вильоту залишалося менше години.

Він поправив рюкзак, позіхнув і раптом почув знайомий сміх. Повернувшись, побачив, як до нього бадьорою ходою йдуть друзі: Данило, Ксюша і Мілана. Ксюша тримала в руці каву, Данило щось розповідав, розмахуючи руками, а Мілана, як завжди, йшла граціозно — на ній була коротка сукня, легке декольте і впевненість, яку неможливо не помітити.

— Ну що, готові? — запитав Данило.

— Так! — дружно відповіли всі.

Ксюша дістала телефон:

— Давайте сфоткаємося біля входу. Треба ж, щоб усі бачили, що ми їдемо на Мадагаскар!

Компанія стала перед будівлею терміналу. Клац — і фотографія одразу полетіла в інтернет з підписом:

«Поїздка на Мадагаскар 🌴🦎✈️»

Лайки почали сипатися майже миттєво.

Невдовзі оголосили посадку. Хлопці пройшли на борт. Стюардеса з усмішкою розповіла про правила безпеки, згадала тривалість польоту — близько 12 годин. Літак прямував з Борисполя з пересадкою на Мальдівах, а вже звідти — на Мадагаскар.

Салон був повний, але удача була на їхньому боці:

— Данило і Ксюша сиділи поруч,

— Артем і Мілана — позаду.

Мілана виглядала приголомшливо. Чоловіки в салоні не могли відірвати від неї погляду — її вбрання притягувало увагу: відкрите декольте, коротка спідниця, впевнена постава. Вона тільки злегка усміхалася у відповідь на погляди.

Ксюша, сидячи поруч з Данилом, тихо сміялася, нахиляючись ближче, час від часу підкочувала фразами, натяками, легкими дотиками. Данило поводився стримано, але не віддалявся.

Артем же, не звертаючи уваги на все, що відбувається, розклав на колінах карту Мадагаскару, куплену ще в Києві, і вивчав маршрути: столицю, джунглі, узбережжя.

Невдовзі, після легкого перекусу, всіх розморило, і компанія заснула під гул літака.

⸻

Артем прокинувся першим. За ілюмінатором розкинулася бірюзова гладінь океану, під нею — темно-зелені клаптики джунглів, піщані пляжі і гори, що губляться в хмарах.

Він глянув на годинник:

Через дві години — посадка.

— Прокидайтеся, — прошепотів він, торкнувшись Мілани. — Ми майже прилетіли.

Та потягнулася, позіхнула, поправила волосся. За нею прокинулися Ксюша і Данило. Усі виглядали трохи пом’ятими, але радісними.

— Залишилося трохи, — сказав Данило. — І почнеться справжня пригода.

Через деякий час стюардеса вийшла в салон і оголосила:

— Шановні пасажири, посадка розпочнеться через двадцять хвилин. Просимо вас пристебнути ремені.

Літак пішов на зниження. Кабіна злегка завибрувала, але посадка пройшла м’яко. За вікном — спекотне сонце, зелені пальми, білі дахи будівель. Вони в Антананариву — столиці Мадагаскару.

⸻

Виходячи з літака, хлопці розсміялися від щастя — все пройшло гладко. Вони вдихнули вологе, тропічне повітря і майже одночасно сказали:

— Ми тут.

Біля будівлі аеропорту влаштували невелику фотосесію — Ксюша знову не втратила шанс. Нове фото, нові лайки, нові емоції.

Вони були сповнені енергії, передчуття, планів.

Вони ще не знали, що їх чекає.

Ні Джек.

Ні Артур.

Ні острів, який не позначений на жодній сучасній карті…