Глава 1. Початок мрії

Глава 1. Початок мрії

Київ, 6 липня 2025 року.

Літо видалося спекотним. На вулиці плавився асфальт, а в цеху, де Данило працював слюсарем, стояла така задуха, що навіть метал, здавалося, пітнів.

Він витер лоба, закачав рукави і задумливо подивився у вікно, за яким простягалося блакитне небо. Він мріяв про відпустку. Хотілося вирватися — хоч на тиждень, хоч на кілька днів. Якнайшвидше змінити заводський гул на шум моря, запах зварювання — на аромат тропічного повітря.

Цього дня начальник був у чудовому настрої — навіть усміхався, що траплялося вкрай рідко.

Данило підійшов.

— Петровичу, можна на пару слів?

— Звичайно, Даниле, викладай.

— Я хотів би у відпустку… хоч на тиждень. Треба відпочити трохи, перегорів уже.

— Пиши заяву. На яку дату хочеш?

— Ем… — Данило замислився, — на 11 липня.

— Усе, підписав.

Він вийшов з кабінету з широкою усмішкою — ніби виграв джекпот. Залишилося повідомити друзям і придумати, куди рвонути.

⸻

Увечері він прийшов додому, викупався, поїв, сів на ліжко і першим ділом набрав Ксюшу:

— Виходь гуляти, зберемося всією компанією.

— За п’ять хвилин буду! — відповіла вона з радістю в голосі.

Потім він подзвонив Артему і Мілані. Усі погодилися. Компанія зустрілася біля входу в улюблений АТБ, де взяли по холодному напою, вийшли на вулицю і сіли на лавочку в центрі міста. Над головою гули ліхтарі, а десь удалині грала вулична музика.

— У мене для вас новина, — почав Данило. — Мені дали відпустку. З одинадцятого. Пропоную поїхати… кудись!

— Та ти що! — Ксюша засяяла. — Я за! Хоч зараз!

— Я теж, — підтвердила Мілана, уже стукаючи по екрану телефону. — Усе, я написала своїй начальниці. Беру відпустку!

Артем хмикнув і відкинувся на лавочці.

— За кордон? Діти, ну ви що… Це ж гроші, купа метушні… Паспорт, квитки, переліт, та й погода вічно вередує. Може, ну його?

— Перестань, Артеме, — розсміялася Ксюша. — Один раз живемо!

— Та ладно, підкинемо тобі грошей, — усміхнувся Данило. — Головне — настрій.

Артем поворчав ще трохи, але врешті здався:

— Гаразд, умовили. Їду. Тільки не в Туреччину, будь ласка.

— О! — стрепенулася Ксюша. — Тоді давайте Болгарію!

— Нудно, — відрізав Данило. — Там пів-Києва влітку.

— А давайте в Одесу? — вставив Артем. — Там і не так далеко, і рідне.

Усі засміялися.

— Ти серйозно? — похитала головою Мілана. — В Одесу? Тоді їдемо одразу в Бердянськ!

Данило подивився на друзів з вогником в очах:

— А якщо… Мадагаскар?

Усі замовкли. На секунду. Потім Ксюша скрикнула:

— Боже, так! Це ж острів мрії! Природа, океан, лемури!

— Там заповідники, справжня Африка, океан… — додав Данило. — Це буде не просто відпустка — це буде пригода.

— Та хоч зараз! — Мілана плеснула в долоні.

— Я згоден, — зітхнув Артем, — якщо вже летіти — то туди, де хоч раз у житті повинен побувати кожен.

Компанія підняла пляшки з напоями, і Данило проголосив:

— За Мадагаскар. І за найкраще літо в нашому житті.

Вони цокнулися, не підозрюючи, що це літо змінить їхні долі назавжди.