Пролог: Острів, якого немає

Пролог: Острів, якого немає

Десять років тому…

Анталаха, Мадагаскар. Місто, де сонце здається яскравішим, ніж будь-де інде, а повітря насичене запахом риби, солі та пряних трав з базару. Тут кожен другий — рибалка, кожен третій — торговець, а кожен перший — мріє про диво, яке змінить життя раз і назавжди.

Денісу було двадцять п’ять. Він уже не будував ілюзій — він ловив рибу, як ловлять шанси на щастя: впевнено і без зайвої надії. Його старенький корабель скрипів при кожному штормі, але ніколи не підводив. Він продавав улов просто на узбережжі, де море б’ється об пісок, а чайки кричать, наче обговорюють чужі долі.

Деніс любив свободу понад усе на світі — свободу вітру, свободу горизонту, свободу в келиху дешевого рому після важкого дня. За це його поважали і звали просто: Капітан Деніс. З ним ніколи не було нудно: в його очах читалася легка зухвалість, сміливість і готовність іти туди, куди інші боялися навіть поглянути.

Але того дня, коли море здавалося особливо безтурботним, а захід сонця фарбував воду в багряно-золотий колір, Деніс ще не знав, що його життя ось-ось перевернеться. І що те, чого не існує на картах, уже чекає на нього за горизонтом.

Одного з вечорів, коли Деніс розвантажував ящики з тунцем, до нього підійшов його старий знайомий — Жан-Поль. Чоловік був не стільки рибалкою, скільки майстром на вигадки, балакучим і трохи п’януватим, з очима, в яких завжди мерехтіла небезпечна іскорка.

— Чув про острів, де риба сама на корабель лізе? — прошепотів він, прикривши долонею рота, ніби хтось міг підслухати. Його голос тремтів від хвилювання чи рому — Деніс так і не зрозумів.

— Що за нісенітниця? — хмикнув Деніс, продовжуючи розвантажувати ящики. Рибний запах і солоний вітер заважали думати, але щось у цій жарті здалося йому надто живим, щоб ігнорувати.

Жан-Поль не звертав уваги на недовіру друга. Він витягнув з-під куртки зім’ятий, потріпаний аркуш паперу.

— Не нісенітниця. Ось! — сказав він, показуючи клаптик карти, вся поверхня якої була всіяна дивними позначками. — Бачиш? Тут, посеред океану. Кажуть, там і риба, і скарби… Острів чудес.

Деніс поглянув на карту. Координати здавалися дивними: жодної звичної лінії, тільки безглузді на перший погляд каракулі. Але погляд чіплявся за них, наче магнітом. Можливо, це була морська інтуїція, а можливо — ефект рому, яким вони ділили вечори після роботи.

Він забрав карту, спочатку як сувенір — клаптик паперу, який міг би прикрасити стару каюту. Але вночі, лежачи на дерев’яному ліжку, з шумом прибою за стінами, він не міг заснути. Карта ніби шепотіла йому, манила в темряву, за горизонт, туди, де ніхто не бував. У голові роїлися думки: риба, скарби… а може, пригода, заради якої варто жити.

Деніс крутився, слухаючи, як хвилі розбиваються об причал, і розумів одне: завтра він повинен буде повернутися до цього клаптика паперу і зрозуміти, чи не жартує з ним море… чи кличе в найнезвичнішу подорож його життя.

Ранок. 06:00. Сонце ледь виглянуло з-за горизонту, фарбуючи небо в бліді рожеві та золоті відтінки. Море було гладеньким, як скло — ні вітру, ні хмар. День обіцяв бути ідеальним.

Деніс налив собі рому, закусив в’яленою рибою, перевірив снасті. Трюми були набиті сітками, запас їжі розрахований на тиждень — і вперед, до координат, вказаних на карті. Кожен його рух був звичним і впевненим, але серце стукало трохи швидше, ніж зазвичай.

Чим далі він віддалявся від берега, тим дивнішим ставало відчуття: легке тремтіння в грудях, холодок по спині, ніби хтось невидимий стежив за ним. Хвилювання росло. Ніби він наближався до чогось давнього. До чогось, що давно забуте і неправильне.

Годинник показував 13:47, коли він досяг потрібної точки.

Пустка.

Море до горизонту, ні клаптика землі, ні натяку на острів. Тільки вода і небо. Деніс хмикнув, зробив ковток рому і розставив сітки: вже якщо не острів — то хоч риби наловить.

І тут… усе змінилося.

Небо потемніло — різко, ніби хтось клацнув вимикачем. Вітер піднявся миттєво, кидаючи бризки в обличчя. Море заворушилося, хвилі почали розгойдувати човен, ніби граючись з ним, як кіт з мишею. За хвилину розігралася справжня буря: свист вітру, тріск хвиль об борт і крижаний холод, що проникав до кісток.

— Чорт забирай!.. — закричав Деніс, кидаючись до сіток.

Він намагався врятувати все: витягнути снасті, вирівняти курс, відійти подалі від епіцентру. Але море не прощає помилок. Кожна хвиля здавалася живою, величезною, здатною зламати навіть сталевий корабель.

Величезна хвиля, ніби морська гора, обрушилася на судно.

Дерев’яні дошки заскрипіли, натяг мотузок став нестерпним, корабель затрясся і закрутився в безконтрольному вихорі.

Останнє, що він почув, — хрускіт ламкої деревини, вереск вітру і рокіт, схожий на сотні глоток, що кричать про смерть.

Останнє, що він побачив, — темряву, розбризкану спалахами білої піни.

Останнє, що він відчув, — удар, який вибив з тіла всі сили.

А потім… тиша.

Тільки хвилі ліниво шепотіли про те, що сталося, і безкрайня вода сховала всі сліди бурхливої бурі.