Сашко з Політехніки проти ТираноZавра. Глава 16

 Глава 16,

в який ми знайомимся з тим, з ким ні хотіли знайомитися

Сиджу я, значить, у цьому бісовому кріслі літака, дивлюся, як під крилом хмари пливуть, наче брудна вата, і ніяк не можу повірити, що вирвався. Позаду — шість років за розбій, з яких я п’ять відчалив «від дзвінка до дзвінка», поки не приїхали ці «купці» в камуфляжі. «Помилування, пацани, чиста совість, бабки». Ага, чиста совість... Яка там совість, коли тобі сорок вісім років, здоров’я вже не те, а за плечима тільки зони та пересилки. Зріст середній, вага за сотку — колись був кабаном, а зараз просто згусток злих м’язів та нервів.

Потім був Соледар. Знаєте, там під Соледаром повітря не просто порохом тхне, воно там солодке від крові й кисле від страху. Нас, «штормів», кидали на м’ясо, наче ми не люди, а тирса. Чутки ходили такі, що в нашому полку за тиждень «двохсотих» було більше, ніж у всьому моєму рідному місті за десять років. Казали, під Бахмутом пацани з сусідньої бригади за ніч цілий батальйон поклали, бо командир вирішив «прощупати» позиції грудьми. Я вижив тільки тому, що навчився чути міну ще до того, як вона вилетить із труби. П’ять місяців у цьому пеклі, дві контузії, осколок у дупі — і ось я, Вова, «герой СВО», кидаю автомат у кущі під час ротації й даю дьору.

Ривок через литовський кордон — це взагалі окреме кіно. Болота, камиші, ніч, серце десь у горлі калатає, а в кишені липовий паспорт на ім’я якогось Колі. Але проскочив. І ось я тут, лечу на Варшаву, наче біла людина. Але спина все одно свербить, наче там, між лопатками, досі приціл снайперський гуляє. Це така стан — «окопна параноя». Ти наче в небі, а мізками все ще в брудному бліндажі під 152-м калібром.

Поруч зі мною сидів такий собі мажор. Костюмчик — я за такі гроші міг би цілий взвод «зечки» одягнути й ще б на горілку лишилося. Чистенький, пахне якимось дорогим одеколоном, а в руках — книга. Затягана така, стара. Я придивився — Жюль Верн, «Таємничий острів». Мене аж на ха-ха пробило. Згадав, як нам у зоні таку саму бібліотекарка підсовувала, казала: «Читай, Володю, може, людиною станеш».

— «Слышь, командир, — кажу я йому, а голос хрипкий, прокурений. — Ты это всерьез читаешь? Про Сайруса Смита и его кружок очумелых ручек? Это ж сказка для детей, у которых еще молоко на губах не обсохло. В реальной жизни все эти "инженеры" дохнут в первую же ночь. Знаешь, какой у нас в "Шторме" средний срок жизни интеллигента был? Трое суток. Пока первый обстрел не накроет. Дай мне ствол, пару цинков с патронами и нож — и я любого твоего "выживальщика" за два дня в землю закатаю, чисто на опыте, без всяких формул. Сила — она в свинце, браток. А всё остальное — это сопли для бедных».

Мажор відірвався від сторінок і глянув на мене. Очі в нього були... я таких у «кумів» на зоні не бачив. Спокійні, наче озеро взимку, і глибокі, що аж мороз по шкірі. Він не злякався, не відвернувся. Просто посміхнувся кутиком рота.

— Тобто ви впевнені, Володимире, — (я аж підскочив, бо імені свого йому не казав!), — що озброєна людина завжди сильніша за ту, що має знання? Ви вважаєте, що досвід насильства перемагає логіку?

— «Сто пудов! — відрізав я. — Сила — это факт. Вот прилетит тебе в окоп "двухсотка" — и где твои формулы? А я выживу, потому что я знаю, как земля дышит, когда смерть летит. Ваш этот Смит из книжки сдох бы от поноса в первую неделю, если бы не автор-сказочник. Патрон — он честный. Он не врет и не философствует. Он просто делает дырку в том месте, где раньше был интеллект».

Він подивився на мене так, наче я був не людиною, а якимось дивним експериментом. Знаєте, був на зоні анекдот такий. Сидять у камері двоє. Один каже: «Я тут за те, що виступав проти Іванова». Другий: «А я за те, що виступав за Іванова». А третій, у кутку: «А я і є Іванов». От і цей мажор — сидить, мовчить, а в очах таке, наче він цей світ уже тричі перерахував і в зошит записав.

— Справедливо, — каже він нарешті. — Але сила без розуму — це просто купа заліза. Давайте парі. Ви стверджуєте, що ваша зброя і ваш досвід сильніші за будь-якого «інженера». А я стверджую, що ви й двох днів не протримаєтесь проти людини, яка знає закони природи.

— «По рукам! — реготнув я. — Только где ты этого инженера найдешь? В этом самолете?»

Він замість відповіді дістав із сумки термос. Маленький такий, матовий. Налив у пластиковий стаканчик щось темне, каламутне. Пахло воно дивно — наче іржаве залізо змішали з гірким полином і якимось мохом.

— Парі прийнято, Володимире. Ви кажете — два дні? Що озброєна людина — господар острова? Давайте перевіримо. Це — особливий збір. Сьорбніть за знайомство. Це допоможе вам краще зрозуміти умови нашої майбутньої гри. Ви ж не з полохливих, чи не так? На «передку» і не таке пили.

Я глянув на стаканчик. Думаю: «Халява ж. Може, коньяк якийсь елітний від мажорів». На Соледарі ми й омивач пили, коли притискало, а тут цивільна авіація. Ковтнув... Матінко рідна! Смак такий, наче я лизнув розпечену арматуру, а потім заїв її шматком мила. В очах миттєво спалахнуло синім вогнем. У голові наче граната розірвалася. Світ спочатку став яскраво-червоним, потім літак кудись провалився, стіни розчинилися, а я відчув, як моє тіло стає легким, наче попіл від дешевої цигарки.

— «Слышь, мажор... Ты чего туда... подсыпал?..» — це було останнє, що я встиг прохрипіти.

В очах потемніло, серце зупинилося на секунду, а потім погнало кров так, наче я на стометрівці. Я вирубився швидше, ніж від удару прикладом по потилиці під час шмону. Останнє, що я бачив — це його спокійне обличчя і те, як він повільно закриває свою книжку про «Таємничий острів».

***

Прокинувся я так, наче мене засунули в розпечену духовку і забули витягнути. Очі не відкривалися — повіки злиплися від якогось солоного поту та білого, наче пудра, піску, що забився в кожну зморшку обличчя, у кожну пору шкіри. У роті було таке відчуття, ніби там ціла рота солдатів у брудних чоботях пройшлася, а потім ще й коні нагадили. Сонце Мезозою — це вам не кримський пляж і навіть не степи під Вугледаром у липні. Це справжня паяльна лампа, яка випалює мізки прямо через черепну коробку, перетворюючи їх на густу, тягучу кашу.