Сашко з Політехніки проти ТираноZавра. Глава 15

Глава 15,

в якій з`ясовується, що паранойя і стеження на протиріччя, а рідні сестри

Тиша, що запала після тижня безперервних вибухів та реву вогняного шторму, виявилася нестерпнішою за саму канонаду. Коли останнє відлуння детонацій ПТУРів розчинилося в розрідженому диму, на острів опустився спокій, який зазвичай панує лише на цвинтарях або в епіцентрі ядерного випробування. Сашко, затиснутий між базальтовими стінами свого нового сховку за водоспадом Запоріжжя, відчував, як ця тиша починає тиснути на барабанні перетинки. Його двадцятичотирирічне тіло, натреноване місяцями виживання, тепер нагадувало перетягнуту струну, яка вібрує від найменшого руху повітря. Він перейшов на нічний графік, перетворивши свої очі на два скляні об’єктиви, що безперервно сканували випалений обрій.

Минула перша ніч, потім друга, третя — і з кожною годиною порожнеча на тому боці Екрана ставала дедалі агресивнішою. Під місячним сяйвом «Московія» виглядала як ілюстрація до пекла: чорні палі колишніх дерев, сірі ями від вибухів і суцільний шар попелу, що приховував будь-які сліди. Сашко не бачив жодного вогника, жодного руху, жодного теплового відблиску. Раціональна частина його інженерного розуму підказувала, що після такого пекла там не могло залишитися нічого живого. Людина — це лише білкова структура, яка не витримує температури плавлення алюмінію та дефіциту кисню, що виник під час вогняного смерчу. Але саме тут, у цій бездоганній тиші, народився вірус параної.

Військова психологія знає цей стан як гіперпильність — крайню форму ПТСР, коли мозок, виснажений тривалим очікуванням смерті, відмовляється приймати відсутність загрози. Для Сашка порожнеча за Екраном стала доказом не смерті ворога, а його абсолютного маскування. В його уяві окупант перестав бути людиною з плоті та крові, яка потребує їжі та сну; він перетворився на невидиму сутність, на тінь, що злилася з попелом. Сашко згадував термін «тисяча ярдів погляду» — стан солдатів, які після затяжних боїв дивляться крізь реальність, бачачи лише привиди майбутніх атак. Його погляд тепер теж прошивав темряву, але замість фактів він почав бачити проекції власних страхів.

Параноя розквітала на ґрунті абсолютної самотності. Сашко почав підозрювати, що окупант не просто вижив, а знайшов спосіб обманути саму фізику острова. Якщо ворог не проявляє себе, значить, він уже тут, на цьому боці. Кожен сплеск води у водоспаді почав здаватися йому звуком кроків по вологому камінню. Кожен шелест папороті за стіною печери — шерехом камуфляжу. Він перестав довіряти власним дзеркальним приманкам, підозрюючи, що ворог уже розкусив їх і тепер використовує його власну систему спостереження проти нього самого. Це був класичний симптом розладу, коли межа між «я» і «ворог» стирається, і ти починаєш воювати з власним відображенням у темному склі реальності.

На сьому ніч безсоння Сашко зрозумів, що його ПТСР перейшов у фазу сенсорного викривлення. Він чув голоси в шумі падаючої води, він бачив обриси постаті зі зброєю в кожній химерній формі базальтового виступу. Він більше не міг змиритися з тим, що острів порожній. Для нього порожнеча була пасткою, гігантською засідкою, яку приготував той єдиний окупант, що промайнув тиждень тому серед скель. Він почав мінувати підступи до своїх баз, витрачаючи дорогоцінний терміт на створення пасток для привидів. Його життя перетворилося на нескінченний цикл очікування удару з темряви, який ніяк не наступав, і ця невідворотність невидимої загрози руйнувала його психіку швидше за будь-який обстріл.

Він сидів у кутку своєї печери, затиснувши в руках саморобну піку, і дивився на вхід, який сам же забарикадував камінням. Його розум, колись гострий і логічний, тепер блукав лабіринтами жаху. Сашко боявся заплющити очі, бо знав: як тільки він це зробить, окупант вийде з попелу, пройде крізь Екран і завершить те, що почав у перший день. Острів Мезозою став для нього не просто лабораторією чи полігоном, він став камерою сенсорної депривації, де єдиним реальним об'єктом був його власний страх, що набув форми людини в камуфляжі.

***

На восьму ніч абсолютного мовчання Сашко відчув, що досяг тієї межі, за якою людська психіка або розсипається на дрібні скалки, або гартується в щось нове, холодне й надзвичайно міцне. Параноя, яка раніше була лише гострим інструментом виживання, перетворилася на в’язке болото, що затягувало його в ірраціональний жах. Він сидів у глибині своєї нової печери, слухаючи, як за стіною води гуркоче водоспад Запоріжжя, і раптом зрозумів: його мозок, виснажений безсонням і ПТСР, почав генерувати загрози там, де їх не було. Система пішла в рознос. Потрібна була негайна стабілізація, інакше він програє цю війну самому собі ще до того, як окупант зробить бодай крок.

Сашко відклав ніж, лезо якого за ці дні стало продовженням його руки. Він змусив себе дихати глибоко, вдихаючи прохолодне, вологе повітря печери, і почав те, що професійні інженери називають дефектоскопією системи. Йому потрібно було домовитися з власним «я», розділити реальні факти від фантомних болів змученої уяви. Він дістав свій щоденник і замість емоцій почав записувати пункти «Протоколу раціональності».

Першим кроком було визнання: страх — це лише біохімічна реакція, надлишок адреналіну в умовах інформаційного вакууму. Щоб приборкати його, Сашко вирішив перекласти функцію тривоги з власних очей на механічні пристрої. Він зрозумів, що не може бути вічним вартовим. Відтепер його безпеку мали гарантувати не галюцинації, а фізичні константи. Він розробив систему «крихких ліній»: на всіх підходах до своїх схронів Сашко розсипав тонкий шар висушеної керамічної крихти та розставив камінці в строгому, майже геометричному порядку. Будь-яка людина, навіть найбільш підготовлений диверсант, не змогла б пройти там, не порушивши цей ідеальний малюнок. Поруч він натягнув тонкі базальтові нитки з керамічними дзвониками — примітивну, але безвідмовну акустичну сигналізацію. Це дозволило йому нарешті відключити внутрішній радар і дозволити собі сон, знаючи, що тиша — це тепер об’єктивний факт, а не пастка.