Таємничий острів 2.0. Глава 14

Спека Мезозою на сто сорок другий день перестала бути просто фізичним фактором — вона стала відчутною на дотик, важкою і майже матеріальною субстанцією. Сонце, досягнувши свого літнього зеніту, застигло прямо над островом-овалом, випалюючи залишки вологи навіть із базальтових тріщин. Тіні зникли, світло стало плоским і нещадним, перетворюючи джунглі на гігантську парову камеру. Сашко стояв у тіні нового притулку за водоспадом Запоріжжя, дивлячись на зелене марево сектора «Московія». Це була ідеальна екосистема, довершена у своїй скритності, яка давала окупантові все: притулок від сонця, маскування для траншей і невидимість для спостереження.

Після того як ПТУР ворога спопелив його першу лабораторію, Сашко зрозумів: він не зможе виграти цю війну, поки ворог ховається в «зеленій броні». Йому не потрібна була вибухівка, щоб знайти окупанта — йому потрібно було оголити саму землю. В його голові, загартованій знаннями інженера-енергетика, визрів план екологічного апокаліпсиса. Він вирішив перетворити смарагдовий рай ворога на випалену пустелю, використавши сонце Мезозою як головний каталізатор хімічної смерті.

Сашко почав свою роботу з глибокого занурення в пам'ять, витягуючи пласти знань про найстрашніші сторінки хімічної історії людства. Він згадав, як усе починалося — з невинного наукового допитливості. У 1943 році молодий ботанік Артур Галстон досліджував трийодбензойну кислоту  як засіб для прискорення цвітіння сої. Він виявив, що у високих концентраціях ця речовина змушує рослину скидати листя. Це відкриття, призначене для сільського господарства, миттєво привернуло увагу військових. Наука, що мала годувати світ, перетворилася на інструмент для його нищення.

В історії воєн ХХ століття це вилилося в операцію «Ranch Hand». Сашко подумки бачив кадри хроніки: літаки С-123, що розпорошують над в'єтнамськими джунглями густий туман дефоліантів. «Агент Оранж» — суміш 2,4-дихлорфеноксиоцтової та 2,4,5-трихлорфеноксиоцтової  кислот. Метою було позбавити партизанів «зеленого даху», але ціна була непомірною. Сашко знав про горе, яке ці речовини принесли цілим поколінням: діоксини, що містилися як домішки, викликали страшні мутації, онкологію та перетворювали квітучі ліси на мертві зони, де життя не могло відновитися десятиліттями.

Тепер він, Сашко, мав відтворити цей шлях, але в прискореному темпі та з обмеженими ресурсами. Він не мав сучасних лабораторій Monsanto чи Dow Chemical, але він мав знання хімічних ланцюжків. Його завданням було синтезувати аналог сучасних гербіцидів суцільної дії — речовину, що блокувала б синтез амінокислот у рослинах або викликала неконтрольований ріст тканин, що призводить до загибелі.

Синтез почався з отримання фенолу. Сашко видобував його шляхом сухої перегонки деревини мезозойських хвойних та кам’яного вугілля, яке він знайшов у розмивах після повені. Масляниста рідина з різким запахом стала першою цеглиною в його будівлі смерті. Далі йому потрібен був хлор. Його він отримував електролізом розчину кам’яної солі, використовуючи саморобні графітові електроди та енергію сонячних батарей, які дивом вціліли після атаки.

Процес хлорування фенолу в печерних умовах був смертельно небезпечним. Сашко спорудив систему скляних реторт, з’єднаних трубками з каніфольною герметизацією. При взаємодії фенолу з хлором він отримував суміш хлорфенолів.

Наступним етапом був синтез хлороцтової кислоти. Для цього Сашко використовував оцтову кислоту, отриману бродінням соків місцевих плодів, яку він потім хлорував у присутності червоного фосфору (видобутого з мінералів хребта).

Кінцевим продуктом його «печерної хімії» мав стати аналог 2,4-D. Коли він вперше змішав отримані компоненти в керамічному чані, повітря в печері стало настільки їдким, що йому довелося працювати в примітивній масці з вологого моху та вугілля. Він бачив, як краплі цієї речовини, потрапивши на випадкову папороть біля входу, змушували її листя скручуватися в агонії вже за кілька годин.

Сашко розумів, що створює монстра. В історії дефоліантів завжди була присутня тінь діоксину — побічного продукту, що виникає при високих температурах синтезу. У нього не було можливості очистити суміш до лабораторного стану. Його «Мезозойський Раундап» був брудною, агресивною і надзвичайно токсичною субстанцією. Але він не мав вибору. Окупант, що спалив його базу, не залишив місця для етики.

— Ви хотіли війни на виснаження, — думав Сашко, дивлячись на ряди керамічних посудин, наповнених темно-бурою рідиною. — Ви отримаєте пустелю замість лісу.

Він розраховував, що в умовах зенітного сонця дефоліант діятиме у кілька разів швидше. Висока температура прискорює метаболізм рослин, змушуючи їх миттєво всмоктувати отруту через продихи листя. Після того, як хлорофіл почне руйнуватися, джунглі «Московії» втратять здатність до охолодження. Велетенські папороті почнуть висихати, перетворюючись із вологого щита на гігантську копицю сіна під палючим небом.

Сашко почав готувати систему розпилення. Для цього він модернізував сто ідеальних «Саламандр», які відібрав із минулої партії. Замість термітних шашок вони несли під фюзеляжем контейнери з хімікатами та форсунки, що працювали від тиску газів реактивного прискорювача. Його план був масштабним: створити «зону відчуження» вздовж усього східного хребта.

Минуло сто сорок два дні. Сімдесят два дні виживання, два тижні першого удару, двадцять один день індустріального циклу, три тижні відновлення після пожежі та два тижні хімічної підготовки.

— Залишилося рівно двісті двадцять три дні, — констатував він, вибиваючи на базальті чергову дату.

Він відчував втому, але це була втома хірурга, що готується до ампутації. Його «хімічний вирок» був готовий до виконання. Сашко знав, що після того, як листя опаде, він побачити кожну траншею окупанта, кожен прихований ПТУР і кожен рух ворога. Але він також розумів, що цією дією він назавжди змінює екологію цієї частини острова. Це було горе, яке він приніс у цей світ як відплату, і цей тягар він мав нести разом із надією на перемогу.