Сашко з Політехніки проти ТираноZавра. Глава 13

Глава 13,

в якій планери і Сашко відчуівють полегшення, нажаль  - ворог теж не відчуіває тиску

Ранок після першої справжньої канонади в Мезозої зустрів Сашка такою прозорою і холодною тишею, що здавалося, ніби сама планета затамувала подих, намагаючись осягнути появу людини — цієї галасливої і руйнівної істоти. Пил від вибухів ПТУРів ще не зовсім осів на базальтові плити плато Кременчук-2; він тонкою сірою пудрою вкривав дзеркала Архімеда та скляні реторти, нагадуючи іній на металі в суворі зими Юкону, про які так пронизливо писав Лондон. Сашко підвівся з вологої кам’яної підлоги, відчуваючи кожним м’язом свого двадцятичотирирічного тіла ту особливу втому, що приходить не від фізичної праці, а від усвідомлення смертельної небезпеки. Його молодість, загартована інженерними розрахунками та суворими умовами острова, зараз була його головним капіталом. Він стояв посеред своєї лабораторії, дивлячись на Пляж, де вчорашній дим уже розвіявся, залишивши лише глибокі вирви та обвуглену скелю — німий доказ того, що дуель почалася всерйоз.

Інженер-енергетик у ньому миттєво почав аналізувати поразку. Те, що ракети супротивника влучили всього за п’ятдесят метрів від його основного обладнання, було не випадковістю, а грізним попередженням. Сашко знав, що радянські протитанкові комплекси, такі як «Фагот» або «Метис», якими, судячи з диму та швидкості польоту, користувався окупант, мали напівавтоматичне наведення. Оператор на тому боці Екрана мав лише тримати перехрестя прицілу на цілі, а тонкий дріт, що розмотувався за ракетою, передавав команди кермам. Але тут у гру вступала фізика острова. Екран, ця невидима енергетична мембрана, не лише затримував біологічні об’єкти, а й викривляв світлові промені. Рефракція повітря над розпеченим піском Пляжу створювала оптичний міраж, і Сашко зрозумів: окупант цілився в нього, але бачив його позицію зі зміщенням. Ці п’ятдесят метрів похибки були подарунком самої природи Мезозою, проте розраховувати на таку удачу вдруге було б верхом безвідповідальності.

Військова історія, яку Сашко знав не гірше за теплотехніку, підказувала йому єдино правильне рішення — негайне розосередження. Він згадав облогу Порт-Артура, де артилерія, що залишалася на одному місці більше години, прирікала себе на знищення зустрічним вогнем. Сашко зрозумів, що Кременчук-2 перестав бути його безпечною гаванню; тепер це була яскрава мішень, освітлена променями сонця і підсвічена спалахами його власних реактивних стартів. Він мав зникнути, розчинитися в складках ландшафту, стати для ворога невидимим привидом, що б’є нізвідки. Його двадцятичотирирічне тіло, що за ці місяці стало жилавим і міцним, наче добре висушена деревина гінкго, було готове до каторжної праці перебазування.

Наступні дні перетворилися на епопею, гідну сторінок «Таємничого острова». Сашко почав переносити своє виробництво до «Бази-Північ» — глибокої, промитої льодовиковими водами ущелини в самому серці трьохкілометрового хребта. Кожен рейс був випробуванням: на спині, у кошиках з базальтового волокна, він тягнув тендітні скляні колби, запаси каніфолі та дорогоцінний піроксилін. Стежки, якими він піднімався, були настільки крутими, що навіть горні козли майбутнього обходили б їх стороною, але Сашко йшов вперед, ведений холодним розрахунком воїна. Він розділив свій арсенал на три частини, приховуючи їх у печерах, де природна вентиляція надійно розсіювала хімічні запахи, а нависаючі скелі захищали від будь-якого прямого влучання з Пляжу.

Але просто сховатися було замало — потрібно було обманути зір окупанта. Сашко почав створювати «дзеркальні привиди». Використовуючи пластини слюди та ретельно відшліфований гірський кришталь, він сконструював на старому плато мережу оптичних пасток. Ці пристрої фокусували сонячне світло так, щоб при погляді здалеку вони імітували відблиски від об’єктивів, термічні плями сонячних печей або навіть димові шлейфи. Це була гра в «козаки-розбійники» космічного рівня. В історії воєн такий камуфляж рятував цілі флотилії; Сашко ж прагнув врятувати свій шанс на повернення. Він хотів, щоб кожна ракета, яку ворог випустить у відповідь, врізалася в пустельний базальт, витрачаючи обмежений ресурс окупанта на боротьбу з міражами.

Сашко знав те, чого не розумів окупант: сучасна зброя в Мезозої — це тупикова гілка еволюції. Вона вимагає запчастин, логістики та заводів, яких немає. Його ж зброя — «Саламандри» з каніфолі та базальту — була плоттю від плоті цього острова. Він міг виготовляти їх сотнями, доки світило сонце. Це була боротьба системи, що самовідтворюється, проти системи, що виснажується. Кожна риска на стіні була кроком до моменту, коли Екран впаде, і Сашко хотів зустріти цей момент не жертвою, а господарем ситуації.

Увечері, сидячи біля витоку гірської річки на своїй новій базі, Сашко спостерігав, як за Екраном знову піднявся дим «Московії». Окупант огризався, випускаючи ракети по його «дзеркальних привидах», і кожен спалах на плато Кременчук-2 викликав у Сашка не страх, а холодну професійну посмішку. Він розумів, що виграє цю психологічну дуель. Ворог витрачав свої ПТУРи на порожнечу, поки в глибокій ущелині Бази-Північ народжувалася нова сила. Сашко почав розробку другої серії дронів, вносячи корективи в систему ініціалізації. Він вирішив відмовитися від складних запалів на користь хімічних уповільнювачів, що дозволяли б «Саламандрам» активуватися вже після того, як вони зникнуть за хребтом супротивника, створюючи ефект «удару з минулого».

Кожна крапля води, що падала з льодовика, кожен шелест папороті тепер працювали на нього. Попереду був сотий день, психологічний рубіж, за яким Сашко збирався перейти від оборони до тотальної домінації в повітрі. Він заснув на м’якому моху під звуки водоспаду, знаючи, що завтра сонце знову зійде над Мезозоєм, і це сонце належатиме тільки йому.

***

Сашко знав з історії військової авіації, що звук може бути не менш смертоносною зброєю, ніж осколок. Він згадав німецькі пікуючі бомбардувальники «Штука» часів Другої світової війни, обладнані «єрихонськими трубами» — сиренами, що видавали пронизливий виск, який паралізував волю солдатів на землі ще до того, як падали бомби. В умовах повної ізоляції, де кожен шерех за межею Екрана здавався загрозою, звук мав стати його головним інструментом тиску.