Таємничий острів 2.0. Глава 11

Глава 11, 

в якій Сашко переводить острів на військові рейки

Сонце Мезозою, величезне й немилосердне, стояло в зеніті, коли Сашко, розпластавшись на розпеченому базальті плато Кременчук-2, припав окуляром до своєї саморобної труби. Його постать, загартована вітрами й обвітрена до кольору старої міді, нагадувала дивну суміш античного атлета та вченого-пустельника. Повітря над островом тремтіло від спеки, створюючи ілюзію, ніби сам простір навколо нього є живою, пульсуючою тканиною. Сашко вже не був тим інженером, який шукав лише спокою; у ньому прокинувся той первісний вовк, про якого писав Лондон, — істота, що вивчає кожен порух трави, щоб вижити, але при цьому зберігає холодний, аналітичний розум вернівського Сайруса Сміта. Він знав: його в’язниця — це досконалий механізм, а кожен механізм має свої закони, вразливості та межі міцності.

Цілий тиждень Сашко присвятив вивченню Екрана — цієї невидимої завіси, що розрізала світ навпіл. Межа проходила рівно посередині острова, і він, озброївшись терпінням та логікою, почав проводити серію експериментів, які б зробили честь будь-якій академії наук дев'ятнадцятого століття. Він помітив, що Екран поводиться як колосальний оптичний фільтр. Коли він кидав крізь нього шматки кременю або базальту, вони пролітали без жодної затримки, проте шлях їхньої траєкторії ледь помітно викривлявся. Це була чиста фізика: показник заломлення на межі розділу середовищ змінювався настільки різко, що створював ефект міражу. Сашко вирахував, що світло, проходячи крізь цю невидиму плівку, підпорядковується закону Снелліуса, але з поправкою на невідому раніше густину енергетичного поля. Це означало, що будь-який об’єкт на тій стороні бачився йому не там, де він був насправді, а з невеликим зміщенням, подібним до того, як здається зламаною ложка у склянці з водою.

Але справжня загадка крилася в акустиці. Сашко годинами прислухався до прибою на пляжі, де шістсот метрів піщаної смуги залишалися єдиним вікном контактної зони. Звук від ударів хвиль, що долинав із-за Екрана, запізнювався на частки секунди. Це не було звичайне відлуння. Хвилі стиснення й розрідження повітря, які ми називаємо звуком, долали бар’єр із величезними зусиллями. Сашко згадав уроки з хвильової фізики: швидкість звуку $v = \sqrt{\gamma RT/M}$ тут втрачала свій звичний сенс. Екран наче мав власну в’язкість, поглинаючи кінетичну енергію звукової хвилі. Це створювало дивний психологічний ефект — Сашко бачив, як на тому боці падає камінь, але чув звук удару лише тоді, коли його мозок уже встигав зафіксувати наступну подію. Таке роз’єднання почуттів викликало запаморочення, подібне до морської хвороби, з якою свого часу боролися моряки на шляху до архіпелагів Океанії.

Досліджуючи біологічну проникність Екрана, Сашко натрапив на явище, яке він подумки назвав «Великим Ситом». Він спостерігав, як дрібні комахи, бабки з розмахом крил у долоню та юркі ящірки вільно перетинали межу, навіть не помічаючи її. Проте одного разу він побачив, як великий птах, пір’ястий нащадок хижих динозаврів, спробував з розгону пролетіти крізь невидиму стіну. Птах врізався в повітря, наче в подушку з рідкого свинцю. Його крила безпорадно молотили по простору, який став густим і в’язким, поки невидима сила не відштовхнула його назад. Сашко сам підійшов до межі й простягнув руку. Пальці відчули легкий опір, який швидко перетворився на нестерпне поколювання мільйонів електричних розрядів. Повітря стало настільки щільним, що груди не могли зробити вдих. Це було не просто силове поле; це був молекулярний фільтр, що пропускав лише об’єкти з малою масою та низьким рівнем нейронної активності.

Ця знахідка пояснила йому таємницю острівної фауни. Сашко збагнув, що експериментатор, який створив цей світ, діяв з жорстокою логікою природи. На острові не було жодної живої істоти вагою від п’яти до ста кілограмів. Усе, що було більшим за дрібного гризуна, але меншим за велетенського ящера, було або знищене Тираном у замкненому просторі пляжу, або просто не змогло пройти крізь клітку Екрана в пошуках їжі чи пари. Острів був екологічним казусом, де існували лише «мікроби» та «боги». Сашко згадав історію острівних воєн, зокрема битву за Атуа в Тихому океані, де ізоляція та обмеженість ресурсів перетворювали людей на тіні самих себе. Але там кордони будував океан, а тут — витончена технологія, що перевершувала людську уяву.

Географія острова відкривалася йому у всій своїй величній дзеркальності. Це був ідеальний витягнутий овал, немов накреслений гігантським циркулем на поверхні океану. Сашко стосувався західної частини, де в лівому фокусі височіла його гора — трьохкілометрова базальтова вежа, що підпирала небо. За нею починався хребет, настільки високий і гострий, що навіть хмари Мезозою розривалися об його піки на клапті. Саме по гребеню цього хребта, наче по хребту закам'янілого дракона, проходила лінія Екрана. Східна частина, куди він міг лише зазирнути крізь трубу, здавалася точною копією його володінь. Там, у правому фокусі, теж вгадувалися обриси височини, за якою ховався його супротивник.

Противник. Сашко тепер знав точно: він там один. Після того фатального пострілу ракетою, який видав присутність інженера, окупант зреагував як досвідчений хижак. Ящики зі зброєю, що раніше нахабно виблискували на сонці, були прибрані. Пляж, ця єдина нейтральна зона в шістсот метрів, де Екран мав власний вигин, тепер пустував. На піску лежала лише туша вбитого Тиранозавра — величезна гора мертвої плоті, що стала бенкетом для бактерій та комах. Сашко розумів, що окупант, так само як і він, зараз вивчає кожен камінь на своїй половині, готуючись до дуелі, де ціною помилки буде не просто смерть, а повне зникнення в безвісті мільйонів років. Це була війна двох інтелектів у клітці, де кожен рух мав бути прорахований з точністю до міліметра, як у баталіях минулого на малих островах Середземномор’я, де доля імперій вирішувалася в поєдинках капітанів фортець.

Сашко відчував, як у ньому зростає холодна рішучість. Він перестав бути жертвою обставин. Тепер він був частиною великого експерименту, але він відмовився грати за чужими правилами. Його частина острова, з його річками, що брали початок у гірських льодовиках, і його плато Кременчук-2, стала його територією, його фортецею. Він вибив на камені першу риску зворотного відліку — один із трьохсот шістдесяти п’яти днів. Це був його виклик вічності. Він знав, що кожен день тепер — це крок до моменту, коли Екран впаде, і два фокуси одного овалу зіткнуться в останній, неминучій битві. Світ Мезозою навколо нього жив своїм шаленим темпом, птахи-ящери клекотіли над прірвою, а він, спершись на палицю, дивився на пляж, де прибій повільно змивав сліди вбитого монстра, залишаючи лише чистий пісок для нової, людської трагедії.