Сашко з Політехніки проти ТираноZавра. Глава 9

Глава 9,

в якій Сашко згадує щасливі години Лаувазьє, працює гарно і створює нову зброю

Тридцять дев'ятий день зустрів Сашка нещадним сонцем, яке на цьому острові було водночас і катом, і єдиним порятунком. Стоячи біля своєї печі «Кременчук-2», він дивився на кіптяву, що вкривала стінки його нових скляних колб. Це була головна проблема «брудної» металургії: вугілля неминуче віддає частину своєї сірки та вуглецю розплаву. Щоб отримати ідеально чисте скло або високоякісну сталь, йому потрібна була енергія без домішок. Чиста енергія зірки.

Сашко згадав Антуана Лорана Лавуазьє — людину, яка перетворила алхімію на сучасну хімію. Лавуазьє був надзвичайно багатим і мав доступ до кращих майстрів свого часу. У 1774 році він створив свою «Велику випалювальну лінзу». Це був колосальний апарат: два ввігнуті скляні диски діаметром понад метр, простір між якими був заповнений прозорим спиртом. Чому спиртом? Бо вода швидко зацвітає і має гірше заломлення, а етанол ідеально пропускав і фокусував промені.

Сашко мимоволі замислився про особисте щастя Лавуазьє. Антуан мав те, чого так бракувало Сашкові на цьому острові — інтелектуальне партнерство. Його дружина, Марі-Анна, була набагато молодшою за нього, але стала його справжнім науковим соратником. Вона вивчала англійську, щоб перекладати йому праці Прістлі, вона малювала гравюри для його підручників і вела протоколи всіх дослідів. У них були щасливі години в лабораторії паризького Арсеналу, де вони разом руйнували старі міфи. Проте історія виявилася жорстокою: у часи Терору Лавуазьє, як колишнього податківця, відправили на гільйотину. Його геніальна голова впала за секунду, а математик Лагранж тоді сказав: «Достатньо було миті, щоб відрубати цю голову, але не вистачить і століття, щоб виростити таку ж».

Після Лавуазьє сонячні плавильні були незаслужено забуті. Чому історія не сприяла їхньому розвитку? Все просто: людство знайшло «легкі» калорії. Почалася ера пари та вугілля. Навіщо будувати дорогі лінзи та чекати безхмарної погоди, якщо можна спалити тонну дешевого вугілля в будь-який час доби? Економіка перемогла чисту фізику на цілих двісті років.

Але Сашко не мав вугільних шахт Донбасу під рукою. Він вирішив відтворити обидва методи: і лінзу Лавуазьє, і дзеркало Архімеда.

Для «лінзи Лавуазьє» він використав два своїх кращих скляних диска, які відлив минулої ночі. Він з’єднав їх за допомогою густого скипідарного вару, залишивши невеликий отвір, через який залив свій найчистіший етанол. Коли він виставив цю лінзу проти сонця, на базальтовій плиті спалахнула точка такої яскравості, що на неї неможливо було дивитися без темного скла. Це був його «хірургічний» інструмент для надчистих мікро-дослідів.

Проте для великої плавильні йому потрібне було дзеркало. І тут він зіткнувся з реальністю: олова для амальгами немає, срібла немає. Ідея полірувати пірит відпала відразу — знайти достатньо великі шматки було нереально.

І тоді Сашко згадав фізику. Навіть звичайне прозоре скло відбиває частину світла. Це небагато, але якщо зібрати сотні таких «зайчиків» в одну точку... Він почав виготовляти своє «Дзеркало Архімеда» з того, що мав. Він нарізав своє пласке скло на невеликі квадрати. Щоб посилити ефект відбиття, він покривав зворотний бік кожного скельця густою чорною смолою, змішаною з вугільним пилом. Це не було ідеальне дзеркало, воно поглинало багато світла, але чорна підкладка робила відбиття від передньої поверхні скла більш виразним.

Він змонтував сотні таких чорно-скляних плиток на великій параболічній рамі з дерева та глини. Це була громіздка, примітивна конструкція, але коли Сашко налаштував її на зенітне сонце Мезозою, результат перевершив очікування. У фокусі цього «чорного дзеркала» температура швидко сягнула точки плавлення міді. Це була не ідеальна оптика, але це була чиста, безкоштовна енергія, яка не вимагала махати молотом чи міхами.

Крім того, він натер пару невеликих лінз для монокулярів з порожніх гілок аналогу бамбука: вони давали тільки трьох чи пятикратне підсилення - але і це все одно було досяненням.

***

Сороковий день розпочався для Сашка з роздумів про молекулярну архітектуру. Маючи сонячну плавильну та азотну кислоту, він підійшов до створення речовини, яка в XIX столітті назавжди змінила обличчя війни та будівництва — піроксиліну, або нітроцелюлози. Це був «Беззвучний грім», вибухівка, що не залишала диму і мала руйнівну силу, яка в рази перевищувала можливості чорного пороху.

Сашко згадав історію Крістіана Шенбейна, професора Базельського університету, який у 1845 році випадково винайшов цю речовину. Шенбейн проводив досліди на кухні (на превеликий жаль своєї дружини) і пролив суміш азотної та сірчаної кислот. Не знайшовши нічого кращого, він витер калюжу бавовняним фартухом дружини і повісив його сушитися над плитою. На превеликий подив професора, фартух не просто висох, а спалахнув з яскравим сяйвом, миттєво зникнувши без залишку та кіптяви. Це і була перша нітроцелюлоза.

Суть процесу полягала в нітруванні: молекули азотної кислоти замінювали гідроксильні групи в целюлозі на нітрогрупи. Отримана речовина ставала надзвичайно нестабільною і несла в собі величезний запас внутрішньої енергії, готову вивільнитися від найменшої іскри або удару.

Але тут Сашко зіткнувся з серйозною перешкодою. Для якісного піроксиліну потрібна була чиста целюлоза. У його рідному часі це було просто: хлопок, льон, коноплі — ідеальні джерела довгих, міцних волокон. Проте він був у Мезозої.

— Хлопок? Коноплі? — Сашко гірко всміхнувся, дивлячись на стіну джунглів. — Ці рослини з’являться на планеті лише через десятки мільйонів років. Я знаходжуся в епосі папоротей, саговників та хвойних. Світ ще не знає квітів і м’яких волокон культурних рослин.

Йому потрібно було знайти заміну. Він почав аналізувати будову місцевої флори. Целюлоза — це «скелет» будь-якої рослини, але вона завжди «склеєна» з лігніном, смолами та воском. Йому потрібні були волокна, які можна легко очистити.