Сашко з Політехніки проти ТираноZавра. Глава 8

Глава 8,

в якій Сашко приборкує світло і запалює його у себе в середині

Тридцять другий день розпочався з глибокої тиші. Після вчорашнього гучного провалу на Полігоні Сашко зрозумів: його шлях до підкорення острова лежить не через грубу силу вибуху, а через кришталеву чистоту лабораторії. Він стояв на березі річки, спостерігаючи, як сонячне світло заломлюється у воді, і згадував історію великого Галілея. Той казав, що книга природи написана мовою математики, але Сашко додав би: щоб прочитати цю книгу, потрібні очі, здатні бачити невидиме. Йому було потрібне скло.

В історії цивілізації скло завжди було маркером переходу від алхімічного обмацування світу до точної науки. Без нього не було б ані мікроскопів Левенгука, ані телескопів Кеплера, ані, що найважливіше зараз, реторт Лавуазьє. Сашко знав легенду про фінікійських купців, які нібито винайшли скло, готуючи їжу на блоках соди посеред піщаного пляжу. Реальність була складнішою: скло — це делікатна рівновага між трьома фундаментальними компонентами.

Першим і найголовнішим був кварцовий пісок. Сашко вирушив до віддаленої ділянки русла, де течія тисячоліттями вимивала породу, залишаючи лише найтвердіші фракції. Він шукав не просто пісок, а «білий цукор» — чистий діоксид кремнію без домішок заліза, які зробили б його майбутні колби брудно-зеленими, як старі пивні пляшки. Йому була потрібна прозорість, що не викривляє колір хімічних індикаторів. Зібравши кілька кілограмів сліпучо-білого піску, він ретельно просіяв його крізь дрібне керамічне сито.

Другий компонент — плавень, або флюс. Чистий кварц плавиться при температурі понад 1700, що було недосяжним навіть для його водневого факела в умовах відкритої печі. Сашкові потрібно було знизити цей поріг до прийнятних 1000-1100. У стародавні часи для цього використовували поташ K2C3, що отримували з попелу рослин. Сашко вже мав досвід спалювання велетенських деревоподібних папоротей, чий попіл був надзвичайно багатий на солі калію. Він використав метод вилуговування: залив попіл гарячою водою, процідив і випарував розчин у широких керамічних чашах. На дні залишилися білі кристали «рослинного лугу» — його квиток у світ рідкого каменю.

Однак скло з піску та поташу було б «водним склом» — воно просто розчинилося б під дією пари. Щоб зробити його хімічно стійким, потрібен був третій елемент — стабілізатор. Сашко згадав про вапняк CaCO3. На щастя, берег річки був всипаний уламками мушель древніх молюсків та кістками морських ящерів, які море викидало на берег під час штормів. Він зібрав ці білі трофеї і ретельно перетер їх у дрібний пил своїм базальтовим молотом.

Змішування цих трьох інгредієнтів було схоже на ритуал. Сашко розрахував пропорції за класичною формулою, що століттями використовувалася майстрами Мурано: сім частин піску, три частини поташу та одна частина вапна. Це була «шихта» — майбутня кров його лабораторії. Він розтирав суміш у ступці до стану найтоншого борошна, розуміючи, що чим одноріднішою буде шихта, тим менше бульбашок повітря залишиться у готовому склі.

Вечір застав його за підготовкою спеціального тигля. Для плавки скла звичайна глина не підходила — агресивний розплав міг роз'їсти стінки, забруднивши скло алюмінієм. Сашко виготовив тигель із суміші білої глини та меленого кварцу, зробивши стінки надзвичайно товстими.

Він дивився на три купки сировини — білу, сіру та кремову. У світі Мезозою, де панували шкіра, кістка та камінь, він готувався створити матеріал, який був одночасно твердим і рідким, прозорим і міцним. Сашко відчував себе не просто вигнанцем, а творцем нової оптичної ери. Він знав: щойно піч «Кременчук-2» поглине цей порошок, він отримає можливість бачити те, що раніше було лише здогадкою.

— Завтра ми приручимо світло, — сказав він, закриваючи тигель керамічною кришкою. — А там, де є світло, немає місця для помилок, які ледь не коштували мені життя на Полігоні.

***

Тридцять третій день став випробуванням вогнем. Сашко знав із праць античних авторів та середньовічних алхіміків, що скло — це не просто розплавлений пісок, це «застигла рідина», стан матерії, який вимагає майже божественного контролю над температурою. Якби він мав сучасний газовий пальник із датчиками, це було б справою техніки. Але тут, на «Кременчуці-2», його єдиним термометром був колір розпеченої кераміки та в'язкість самого розплаву.

Для плавки шихти Сашко модернізував свою піч. Він створив додаткову камеру допалювання, щоб максимально використати енергію деревного вугілля та водневого факела. Він пам'ятав, як у Давньому Єгипті скловари тижнями підтримували вогонь, досягаючи лише напівпрозорої фази. Сашко ж прагнув до повної гомогенізації.

Першим кроком було не плавка, а «фрітування» — попереднє нагрівання суміші до температури близько 700-800 по Цельсію. Це дозволяло вивести вуглекислий газ із карбонатів калію та кальцію до того, як вони почнуть спікатися з кварцом.

Сашко отримав сірувату спечену масу, яку знову розтер у пил. Тепер це була справжня «скляна мука», готова до фінального стрибка через точку плавлення.

Коли тигель із фрітою опинився в самому серці печі, почалася справжня битва. Сашко працював міхами ритмічно, наче дихання велетня. При $1000^\circ\text{C}$ суміш почала осідати, перетворюючись на в'язку, бульбашкову масу. Тут він зіткнувся з першою великою проблемою — пузирінням (seeds).

Гази, що виділялися під час реакції силікатоутворення, не могли вийти крізь густий розплав. У промисловості для цього використовують «освітлювачі» (сульфати або оксиди миш'яку), але Сашко мав покладатися лише на фізику: температурний пік.

Він максимально відкрив доступ повітря, доводячи полум'я до сліпучо-білого кольору (1150-1200 по Цельсію). При такій температурі в'язкість скла різко впала, стаючи подібною до рідкого меду. Бульбашки почали повільно підніматися на поверхню і лопатися.

«Скло — це вправа на терпіння. Якщо поспішити — отримаєш камінь, якщо забаритися — втратиш прозорість», — згадав він слова старого майстра з острова Мурано, про якого читав у студентські роки.