Сашко з Політехніки проти ТираноZавра. Глава 1

Глава,
В якій деяким людям не завадило б менше трипати язиком, а ще краще — не напиватися, якщо пити не можеш. Суперечка на висоті десяти тисяч метрів. Пробудження під гігантським Місяцем. Інструменти та записка. Межа системи та запах мезозою. Гідродинаміка пастки. Орнітологічна кухня та панорама майбутнього.

На висоті десяти тисяч метрів світ здається лише набором термодинамічних параметрів. За бортом «Боїнга», що розрізав розріджене повітря на шляху з Лондона до Варшави, панували мінус п'ятдесят два за Цельсієм — ідеальний холодний резервуар для циклу Карно. Сашко, молодий аспірант теплотехнічного факультету Полтавської Політехніки, притиснув лоба до холодного ілюмінатора. В його голові все ще крутилися графіки з його дисертації, присвяченої оптимізації газогенераторних установок, але віскі, яке щедро наливали в бізнес-класі, поступово замінювало сухі цифри на зухвалу впевненість.
Він був у тому віці, коли знання вже тиснуть на черепну коробку, а досвід ще не встиг обрізати крила об сувору реальність бюджетних обмежень. Сашко вважав себе інженером нової формації — не просто «залізячником», а системним архітектором енергетичних потоків. Його міцна, збита статура надавали йому вигляду людини, яка звикла до фізичної праці нарівні з інтелектуальною, а енергія, що випромінювалася від кожного його руху, видавала в ньому натуру діяльну та непосидючу.
Його сусідом по кріслу виявився дивний суб'єкт. Чоловік років п’ятдесяти, у бездоганному, але явно не сучасному костюмі, з очима кольору антрациту. Він мовчав усю першу годину польоту, поки Сашко не дістав із сумки старе, затерте видання «Таємничого острова» Жюля Верна.
— Класика, — коротко кинув незнайомець, не повертаючи голови. Його голос був глибоким і сухим, як тертя сталі об камінь.
Сашко хмикнув, збовтуючи лід у склянці. Алкоголь уже розв’язав йому язика, і внутрішній полеміст вимагав виходу.
— Класика помилок, якщо хочете знати мою думку, — відповів він, намагаючись надати голосу професійної ваги. — Я перечитую це зараз і розумію: Сайрес Сміт був геніальним дикуном, але жахливим інженером. Він діяв за інерцією дев’ятнадцятого століття. Весь цей вікторіанський пафос щодо відтворення цивілізації крок за кроком... Це ж просто енергетичне марнотратство! Розумієте, він намагався вибудувати вертикаль там, де треба було змінювати саму парадигму.
Незнайомець повільно повернув голову. У його погляді не було роздратування, лише крижана цікавість дослідника, що розглядає цікавий, але дещо наївний зразок.
— І що ж вас так обурює в діях пана Сміта, молодий чоловіче? Хіба відтворення сталі, нітрогліцерину та телеграфу з нічого не є подвигом людського розуму?
— Та все! — Сашко азартно нахилився вперед, ледь не розливши віскі на свій піджак. — Подивіться на його пріоритети. Він витрачає тижні на виплавку сталі примітивними методами, щоб отримати посередній результат, який все одно потребує постійного перековування. Він будує камін у печері, де ККД прагне до нуля, а тепло йде на нагрів гранітної скелі, яка має нескінченну теплоємність. Це абсурд! Сучасний інженер не має повторювати шлях людства від кам’яної сокири. Ми маємо перестрибувати через етапи.
— Перестрибувати? — незнайомець ледь помітно підняв брову. — І як би ви це зробили? Без заводів, без мереж, без підготовленої сировини та готових інструментів?
— Системний підхід, — Сашко перейшов на свій улюблений тон лектора. — Ось дивіться. Сайрес Сміт потрапляє на острів. Що він робить? Він шукає їжу та вогонь. Логічно. Але далі він починає гратися в ремісника. Якби я опинився на його місці, я б не став будувати «Гранітний палац» як декорацію для роману. Я б почав із вузла. З енергетичного ядра. Навіщо мені багаття, якщо я можу за три дні зібрати піролізний котел із підручних засобів? Ви розумієте різницю між відкритим горінням та керованою деструкцією деревини в безкисневому середовищі?
— Піролізний котел? — незнайомець усміхнувся кутиками вуст. — З глини та палок? Без датчиків тиску, без металевих труб, без ущільнювачів?
— Саме так! — Сашко почав малювати пальцем схему на відкидному столику. — Піроліз, або суха перегонка деревини. Це база. Мені не потрібне вугілля, мені потрібен синтез-газ. Поки ваш Сміт чекав би, поки прогорять дрова, я б уже мав керований потік палива. Газ — це контроль. Газ — це можливість отримати високу температуру в обмеженому об’ємі без надлишкового окислення. А маючи температуру і контроль, я отримую металургію зовсім іншого рівня. Я б не робив ніж, який ламається об першу ж кістку. Я б зробив інструментальну сталь, тому що я знаю хімічний склад шихти, а не просто сподіваюся на божественне провидіння Жюля Верна. Сучасному інженеру не треьа бути ковалем, йому треьа бути технологом.
Незнайомець кивнув стюардесі, що проходила повз.
— Ще віскі для мого юного друга. Він намагається скасувати ентропію за допомогою логіки. Дуже амбітно.
Коли склянка була знову наповнена, він продовжив:
— Ваші слова звучать красиво в салоні бізнес-класу. Але Сміт робив знаряддя праці власноруч. Він знав опір матеріалів на дотик, він відчував дихання природи. А ви... ви зможете зробити хоча б ніж? Чи звичайну лопату? Чи ви здатні лише проектувати складні системи в Автокаді, сидячи в затишному офісі з кава-машиною під рукою?
Сашко відчув, як у ньому закипає впертість. Професійна гордість — річ небезпечна, особливо коли вона підкріплена алкоголем.
— Зроблю. Це питання не рук, а розуміння процесу. Ніж — це просто смужка високовуглецевого металу, що пройшла правильну термообробку. Лопата — важіль другого роду. Це примітивно. Але я не збираюся зупинятися на лопаті. Моя мета — не вижити, а домінувати над середовищем. Сучасний інженер має створити систему, яка працює на нього, а не ставати частиною системи як тяглова сила. Я б не качав хутра вручну, я б зробив водяне колесо або елементарний паровий привід за тиждень. Енергія навколо нас, її просто треба вміти збирати. Сонце, вітер, різниця температур — це ж готовий термодинамічний цикл, тільки підключися!
— Ви дуже впевнені в собі, Олександре, — тихо сказав незнайомець, дістаючи з внутрішньої кишені піджака срібну флягу з гравіюванням, що нагадувало алхімічний символ. — Це добре. Впевненість — це паливо. Але іноді паливо буває занадто високооктановим для непідготовленого двигуна. Спробуйте це. Особливий купаж. Допомагає краще візуалізувати... піролізні котли та стратегії домінування.
Сашко, не роздумуючи, перекинув вміст фляги у свою склянку, а потім випив усе залпом. Напій не обпік, навпаки — він був холодним, як рідкий азот, але вмить розійшовся по венах тисячею електричних розрядів. У голові наче клацнув тумблер. Світ навколо почав втрачати різкість, звуки двигунів перетворилися на дивний гул, що нагадував шум крові у вухах або далекий прибій.
— Знаєте... — промимрив Сашко, відчуваючи, як язик стає неслухняним і важким, як свинцева засувка. — Я б... я б справді... написав цю книгу інакше. Зовсім інакше.
— У вас буде така можливість, — голос незнайомця долинав тепер ніби з іншого кінця довгого тунелю. — Тільки пам'ятайте: на острові немає кнопки "Undo". І ентропія там не знає жалю до дипломів та теоретичних ККД. Покажіть мені свій квантовий стрибок, інженере. Покажіть, чого варта ваша термодинаміка проти реальності.
Останнє, що бачив Сашко — це ілюмінатор, у якому зірки раптом почали падати вгору, а потім чорнота заповнила кабіну, густа та в’язку, як мазут у розхідному баку. Він провалився в сон, не знаючи, що його польотний квиток щойно був анульований самою долею.
Холод. Це було перше, що ідентифікував мозок Сашка, намагаючись відновити контроль над периферійною нервовою системою. Не той контрольований холод кондиціонера, що підтримує комфортні умови в салоні літака, а вологий, липкий і безжальний холод нічної тропічної ночі.
Він розплющив очі й одразу зажмурився від несподівано яскравого світла. Це не був електричний відблиск ламп. Це був Місяць. Такого Місяця Сашко не бачив ніколи — величезний, неприродно чіткий диск, що висів низько над горизонтом, наче велетенський прожектор, спрямований прямо на нього. Альбедо його поверхні було настільки високим, що пісок навколо здавався не жовтим, а сріблясто-білим, майже фосфоресціюючим. Кожен кратер, кожне «море» на місячному лику проглядалося з такою деталізацією, ніби Сашко дивився крізь об’єктив потужного телескопа.
— Де я... — прохрипів він, і власний голос злякав його. Він був сухим, як розпечений шлак.
Сашко спробував піднятися, але світ навколо зробив підступний кульбіт. Голова вибухнула болем — те саме «високооктанове паливо» від незнайомця тепер влаштувало в його черепній коробці справжню термоядерну реакцію з негативним виходом енергії. Його нудило, а в роті був такий присмак, ніби він ніч безперервно облизував старі нікель-кадмієві акумулятори. Він лежав на межі прибою. Вода — чорна, з фосфоресціюючими гребенями хвиль — ліниво лизала його дорогі італійські туфлі. Ті самі туфлі, в яких він ще кілька годин тому елегантно перетинав залу очікування в Хітроу. Тепер вони були повні солі та піску. Його сорочка, верх професійного стилю, прилипла до тіла, просякнута вологою та потом.
Сашко перевернувся на живіт, відчуваючи, як пісок забивається під нігті. Кожен рух вимагав неймовірних зусиль волі. Його масивне тіло, яким він завжди пишався як ознакою сили, зараз відчувалося як некерований баласт.
— Так, Олександре, спокійно. Проводимо діагностику системи, — прошепотів він, намагаючись втихомирити серцебиття, що калатало в скронях. — Зовнішні умови: температура близько двадцяти градусів, вологість близька до точки роси. Джерело світла — Місяць, кутовий розмір якого перевищує стандартний приблизно на двадцять відсотків. Або я з’їхав з глузду, або я просто дуже п’яний.
Він підвівся на ліктях і озирнувся. Сцена навколо нагадувала декорації до сюрреалістичного фільму. Білосніжна смуга пляжу вигиналася ідеальною параболою, зникаючи в темряві. Позаду нього височіла стіна джунглів — нерухома, чорна, зловісна. Там не було жодного вогника, жодної ознаки людського житла. Лише монотонний шум океану та дивні, високі звуки комах, що різали повітря.
— Це не Польща. І навіть не Британія, — Сашко нарешті сів, обхопивши голову руками. — Останній зафіксований стан: літак, Лондон-Варшава, бізнес-клас, віскі з дивною добавкою. Суб’єкт — чоловік з флягою, ймовірно, схильний до радикальних експериментів.
Він спробував пригадати подробиці розмови. "Таємничий острів". Сайрес Сміт. Піролізні котли. Кожне слово зараз відгукувалося в голові глузливим ехом. Він обіцяв «квантовий стрибок»? Ось він — стрибок прямо в обійми некерованої стихії.
Він обмацав себе. Кишені піджака були порожніми. Ні смартфона, ні паспорта, ні навіть пачки жуйок. Його "розумний" годинник зник, залишивши на зап’ясті лише білий слід. Він був абсолютно беззахисним, якщо не рахувати залишків цивілізованого одягу, який зараз лише заважав.
— Отже, вхідні дані змінилися, — Сашко нарешті змусив себе встати. Ноги тремтіли, але він встояв, спираючись на свою природну силу. — Робоче тіло перебуває в стані глибокого похмілля. Теплообмін із середовищем утруднений. Палива немає. Води немає. Інструментів...
Він затнувся. Погляд вихопив з-під сріблястого світла Місяця щось чужорідне. Кілька метрів вище по схилу пляжу лежали три предмети. Вони лежали так акуратно, ніби їх розклав педантичний лаборант перед початком експерименту. Сашко зробив крок, ледь не впавши, коли ступня занурилася в м’яку вирву підмитого піску. Кожен крок віддавався болем, але цікавість — головний двигун інженера — була сильнішою.
Він підійшов ближче. Місячне світло холодно виблискувало на металевих поверхнях.
Там лежали ніж і лопата. І ще щось — скляна пляшка, закоркована темною пробкою, а під нею — аркуш паперу, притиснутий каменем. Сашко опустився на коліна. Його руки тремтіли, коли він торкнувся металу лопати. Це не була дешева іграшка. Важка, з воронованої сталі, з ідеально підігнаним руків’ям із темного дерева. Ніж був ще серйознішим — довгий, з матовим відливом, характерним для високої якості гартування.
— Інструментальна база... — прошепотів Сашко. — Перший рівень складності.
Він взяв аркуш паперу. У світлі велетенського Місяця літери були чіткими. Він почав читати, і з кожним рядком залишки алкогольного туману вивітрювалися з його голови.
 «А тепер доведи, що ти можеш, раз ти такий розумний. Ось тобі ніж та лопата, пляшка для опохмілля і цілий острів.
 Твої слова в літаку були гучними, Олександре. Ти назвав Сміта дикуном, а свій підхід — квантовим стрибком. Що ж, система розгорнута. Твій початковий ресурс мінімальний, але достатній для того, хто розуміє закони енергообміну.
 Але май на увазі: твій дедлайн — рівно один рік. Протягом цього часу ти можеш вважати себе господарем своєї половини острова. Але через рік, день у день, до тебе завітають неприємні сусіди з другої половини острова. Доведи свою термодинамічну перевагу, інженере. Або стань частиною ентропії».

Сашко перечитав записку тричі. Кожне слово врізалося в мозок, як фреза. Рік. Триста шістдесят п’ять днів. У світі великих проектів це ніщо. В умовах дикої природи — це вічність, якщо ти знаєш, як розпалити вогонь, і мить, якщо ти плануєш промислову революцію.
— Сусіди... — пробурмотів він. — Неприємні сусіди. Це що, метафора чи реальна загроза?
Він подивився на третій предмет — пляшку. Всередині бовталася якась рідина. Сашко відкоркував її, і ніздрі лоскотнув різкий запах ефірних олій та спирту. Його організм, виснажений стресом, вимагав перезавантаження.
— Ну, гірше вже не буде, — сказав він і зробив великий ковток.
Рідина була неймовірно гіркою, але через секунду по тілу прокотилася хвиля сухого тепла. Це не було сп’яніння. Навпаки, туман у голові почав стрімко розсіюватися. Серцебиття вирівнялося, а оніміння в ногах зникло. Це був потужний метаболічний форсаж. Він встав. Тепер його ноги тримали впевнено.
— Отже, проект «Таємний острів 2.0», — сказав Сашко, піднімаючи лопату. — Етап перший: розвідка. Кінцева мета: створення автономного енергетичного вузла. Замовник — невідомий псих. Термін виконання — 365 діб.
Він затнуг ніж за ремінь. Лопата в руці відчувалася як продовження тіла. Він знав, що будь-яка складна система починається з першого правильного кроку. Його погляд впав на край лісу. Там щось ворухнулося.
— Ви хочете шоу? — Сашко вишкірився, відчуваючи, як у крові закипає азарт. — Ви його отримаєте. Я вам не Сайрес Сміт. Я не буду молитися на божественне провидіння. Я буду гвалтувати цю природу законами фізики, поки вона не видасть мені все необхідне для перемоги.
Він рушив уперед, залишаючи на сріблястому піску впевнені сліди. Позаду шепотів океан, а попереду чекала невідомість, розрізана навпіл холодним блиском високоякісної сталі.
Сріблясте світло велетенського Місяця перетворювало пляж на креслярську дошку. Сашко йшов вздовж лінії прибою, відчуваючи, як «диво-напій» незнайомця продовжує працювати. Його розум працював із чіткістю процесора. Він автоматично аналізував склад піску — кварц з домішками подрібненого черепашнику, придатний для виробництва скла. Він оцінював енергетичний потенціал хвиль.
Але щось у цьому небі було не так. Зорі були надто яскравими, а їхнє розташування не відповідало жодній карті. Оріон був викривлений, ніби його пропустили крізь гравітаційну лінзу.
— Геометрія Лобачевського в масштабах космосу? — пробурмотів Сашко. — Або я в іншій галактиці, або цей острів — якісна імітація.
Він вирішив обійти острів по периметру. Пляж здавався нескінченним, але берегова лінія різко повертала вглиб суходолу, утворюючи невеликий мис. Сашко прискорив крок. Він хотів знайти високу точку для топографічної зйомки. Але повітря почало вібрувати. Це не був звук, швидше ледь відчутне низькочастотне гудіння, яке сприймалося зубами та кістками черепа.
— Інфразвуковий резонанс? — Сашко зупинився. — Можливо, тектонічна активність?
Він простягнув руку вперед. І його долоня вперлася в щось... чого не мало бути. Пальці занурилися в щось пружне, м’яке і тепле. Це нагадувало дотик до невидимої завіси з густого желе. Сашко відсмикнув руку. Повітря перед ним пішло ледь помітними райдужними колами, наче по воді пустили камінь.
— Силове поле? — очі Сашка розширилися. — Та ні, це ж антинаукова маячня. Де генератори? Де охолодження?
Він знову обережно торкнувся перешкоди. Вона була прозорою — крізь неї він бачив продовження пляжу. Але зображення за екраном трохи тремтіло, як марево над розпеченим асфальтом. Екран тягнувся від самої води і йшов глибоко в джунглі. Це була межа.
— «Твоя половина острова»... — згадав він записку. — Значить, за цією плівкою — територія «сусідів».
Він притиснувся обличчям до невидимої мембрани. Вона пахла озоном. І раптом зображення з того боку «прояснилося». Те, що він побачив, змусило його серце забитись із частотою аварійного дизель-генератора. Прямо за екраном, на відстані не більше п’яти метрів, стояло щось величезне. Спочатку Сашко побачив лише масивні лапи з трьома пальцями, кожен з яких закінчувався кігтем завдовжки з добрий штиковий ніж. Вище піднімалося потужне тіло кольору гнилої хвої.
Це був тиранозавр.
Він не був схожий на реквізит із фільму. Він був справжнім до нудоти. Сашко бачив, як роздуваються його ніздрі, втягуючи повітря. Сашко бачив шрами на його боках і комах, що роїлися навколо дрібних ран. Велетень повільно нахилив голову. Його око — жовте, з вертикальною зіницею, завбільшки з хорошу тарілку — дивилося прямо на Сашка. У цьому погляді була абсолютна, крижана байдужість хижака.
Тиранозавр відкрив пащу, і Сашко відчув, як через екран просочується запах. Сморід тухлого м’яса, старої крові та кислих шлункових соків. Цей запах був настільки густим, що його можна було буквально різати ножем.
— Твою ж матір... — прошепотів Сашко, стискаючи руків’я лопати. — Це... це не «сусід». Це вирок.
Динозавр видав звук. Це не був рев. Це було низьке, горлове гарчання, яке пройшло крізь тіло Сашка, як електричний розряд, змушуючи внутрішні органи вібрувати в унісон із цією первісною загрозою. Потім ящір ліниво відвернувся і зробив крок у темряву лісу, змушуючи землю під ногами Сашка здригнутися навіть через силовий бар’єр.
Сашко стояв, не в змозі поворухнутися. Його мозок інженера судорожно намагався вбудувати цей новий фактор у рівняння виживання.
— Отже, — сказав він, витираючи холодний піт. — Вхідні дані знову змінилися. У мене є рік, щоб побудувати не просто систему життєзабезпечення. Мені треба побудувати фортецю, здатну витримати штурм істоти, чия маса становить близько восьми тонн, а сила щелеп здатна перекусити сталевий рельс.
Він подивився на свою лопату. Вона раптом здалася йому зубочисткою.
— Квантовий стрибок, кажеш? — Сашко гірко посміхнувся, дивлячись у темряву. — Ну що ж, Олександре Сергійовичу. Час забути про дисертацію. Тепер твоя єдина наукова робота — це примусова еволюція. Або ти за цей рік створиш тут ХХІ століття з турелями та бронею, або цей «сусід» через рік з’їсть твій диплом разом із тобою на десерт. Ентропія острова щойно набула цілком конкретної форми. І Сашко вперше в житті зрозумів, що фізика — це єдине, що може стояти між людиною та шлунком тиранозавра.
Сашко стояв біля підніжжя базальтового схилу, який стрімко йшов угору. У руці він стискав лопату, що тепер слугувала йому водночас і посохом.
— Сайрес Сміт... — прошепотів він, витираючи піт. — Ти почав із того, що видерся на гору Франкліна. Ти хотів побачити горизонт. Ну що ж, я приймаю правила гри. Якщо цей острів — моя лабораторія, то мені потрібен план забудови.
Він почав підйом. Кожен рух давався важко. Його тіло, міцне і важке, протестувало проти такого навантаження. Але адреналін, розбавлений залишками напою, штовхав його вперед. З кожним метром угору в пам'яті почали спливати фрагменти минулої ночі.
Він згадав, як біг по пляжу. Це не був біг атлета — це був хаотичний, тваринний забіг істоти, що опинилася не в тому часі. Сріблясте світло велетенського Місяця перетворювало кожну тінь на хижака. Кожен хрускіт сухої гілки здавався йому клацанням велетенських щелеп. Сашко згадав, як його власне дихання лякало його більше, ніж шум прибою. Йому здавалося, що він не один.
«Ти — інженер, Сашко! — картав він себе тоді, забиваючись під коріння сосни. — Знайди логіку! Динозаврів не існує! Це просто проекція мозку!» Але запах тиранозавра все ще стояв у нього в носоглотці. Він біг, поки серце не почало вибивати чечітку об ребра. Кожен звук змушував його здригатися всім тілом. Він був жалюгідним. Він, людина, яка заявляла про «домінування над середовищем», тікав від тіней, як первісна людина.
Зараз, дряпаючись на гору, Сашко відчував сором. Цей сором був гострішим за біль у м’язах.
— Еволюція не терпить боягузів, — бурчав він, вбиваючи край лопати у ґрунт. — Сміт не бігав по пляжу з криками. Він будував.
Він зупинився, щоб віддихатися. Пляж, де він прокинувся, тепер здавався тонкою ниткою. Звідси острів починав розкривати свою геометрію. Острів був аномально різноманітним. Він бачив, як річка — срібляста змія — виходить із глибини острова і впадає в лагуну. Вода! Це було найважливіше.
Страх нікуди не зник. Тепер це не був панічний жах. Це було тверезе, аналітичне занепокоєння професіонала. Сашко розумів: він на цій висоті — як на долоні. Якщо за екраном справді живуть хижаки мезозою, то він для них зараз — просто повільна мішень.
Підйом ставав дедалі крутішим. Каміння під ногами часто обсипалося. Під нігтями вже був чорний чорнозем, змішаний із попелом — острів явно мав вулканічне походження. Це була гарна новина. Вулканічні ґрунти — це мінерали. Можливість знайти сірку, селітру, залізну руду. Це сировинна база.
Він згадав, як учора в літаку розлого просторікував про те, що інструмент — це лише важіль. Зараз цей «важіль» у вигляді лопати був єдиним, що відділяло його від падіння. Він згадав, як вночі хотів просто здатися. Просто сісти на пісок і чекати. Але потім він згадав обличчя того чоловіка в літаку. Його презирливу посмішку. Його сумнів у тому, що Сашко — справжній інженер. Це жалило сильніше, ніж будь-який тиранозавр. Професійна гордість змушувала людину його статури дертися на скелю, попри розбиті коліна.
Сашко нарешті досяг виступу. Він глянув угору — до вершини залишалося ще близько сотні метрів. Але вже звідси було видно те, чого він не помітив знизу. В долині виблискувало щось, що нагадувало залишки штучних споруд.
— Квантовий стрибок, — сказав він сам собі. — Поки що мій стрибок — це переміщення власної дупи на сто метрів над рівнем моря. Але це тільки початок. Завтра я буду знати кожен камінь на цій території.
Він ще раз перевірив ніж на поясі. Лопата була цілою. Розум був холодним. Нічний страх відступив. Сашко почав останній етап підйому вже не як жертва, а як розвідник, що готується до великої війни за енергію та життя.
Коли Сашко зараз згадував минулу ніч, його шкіра вкривалася сиротами. Це був урок того, що природа не прощає забудькуватості, навіть якщо ти знаєш формули турбулентного потоку.
Після зустрічі з тиранозавром, Сашко перебував у стані повного системного колапсу. Його мозок вимагав лише одного — сховатися. Стати невидимим для світу. Він біг вздовж берега, поки не вперся в групу скель. Це були базальтові виходи з невеликими кавернами. Сашко побачив одну таку діру — вузьку щілину, що вела в печеру.
— Ідеально, — прохрипів він тоді. — Замкнений контур. Захист із трьох сторін.
Він буквально втиснув свою міцну статуру у цей вузький лаз. Всередині було тісно, пахло сирістю та холодом каменю, але для Сашка це було найкраще місце на планеті. Він забився в самий кут і закрив очі, відчуваючи, як земля під ним трохи вібрує від ударів прибою. Він був виснажений. Страх спалив усі енергетичні запаси. Він заснув миттєво — важким сном людини, чия нервова система просто вимкнула живлення.
Пробудження було жахливим. Спочатку йому наснилося, що він тоне. Потім прийшов холод — різкий, липкий. Сашко смикнувся, вдарився головою і раптом зрозумів, що його ноги по коліна у воді.
— Що... — почав він, але хвиля вдарила йому прямо в обличчя, змушуючи захлинутися.
Приплив. Елементарний цикл, який він просто проігнорував у стані паніки. Океан не збирався чекати. Вода прибувала з кожною секундою, заповнюючи невеликий об'єм печери за законом сполучених посудин. Сашко спробував розвернутися, але вузький простір перетворився на капкан. Його масивне тіло застрягло між стінами. Вода вже була на рівні грудей. Паніка накрила його з головою.
Рівень води піднявся до підборіддя. Сашко закинув голову, намагаючись вдихнути останні залишки повітря під стелею. Він чув, як океан реве. Це була чиста фізика: об’єм витісненої рідини, тиск, замкнений простір. Він став жертвою власної маси. В останній момент, коли вода вже почала заливатися в ніздрі, він намацав рукою виступ. Зібравши всі сили, він штовхнув себе вперед, буквально вигвинчуючись із кам’яної пастки. Він вилетів із лазу разом із черговою хвилею, яка виплюнула його на берег, як непотрібний хлам.
Він лежав на піску, кашляючи. Океан продовжував свій наступ. Сашко був на межі. Його тіло тремтіло від шоку. Він почувався зламаною машиною. Саме тоді він згадав про пляшку. Вона дивом залишилася при ньому — він несвідомо стискав її в руці.
Сашко сів, спираючись спиною на камінь. Руки не слухалися, але він зумів витягти пробку. Всередині залишилося зовсім небагато — останні краплі того дивного еліксиру.
— Якщо це отрута — нехай, — прошепотів він і випив.
Ефект був миттєвим. Це було так, ніби хтось підключив до його нервової системи зовнішній блок живлення. Тремор зник. Холод відступив, змінившись глибоким теплом. Мозок раптом прояснився. Сашко відчув, як його метаболізм перейшов у режим «форсажу». Це був біологічний апгрейд, тимчасовий, але необхідний.
Він закрив очі. Тепер це не був сон відчаю. Він чув, як працює його серце — чітко, як добре налагоджена турбіна. Він заснув прямо на камені, обхопивши руками ніж і лопату. Сон був глибоким. Йому не снилися динозаври. Йому снилися схеми, креслення, формули теплопередачі. Коли перші промені торкнулися його обличчя, Сашко розплющив очі.
Він не почувався п'яним. Він підвівся, відчуваючи незвичну легкість.
— Система перезавантажена, — сказав він, дивлячись на порожню пляшку. — Резерви активовані.
Нічний жах став досвідом. Пастка в печері стала уроком. Тепер він був готовий діяти. Бажання розвідувати і перетворювати цей острів стало його головним драйвером. Сашко взяв лопату і почав свій підйом. Його шлях до вершини був результатом цієї нічної трансформації. Він більше не був аспірантом, що випадково випав із літака. Він став інженером, який отримав перший справжній досвід зіткнення з ентропією. Виживе лише той, хто вміє перетворювати свій страх на паливо для розуму.
Ранок на острові вибухнув білим світлом. Сашко прокинувся від внутрішнього імпульсу. Його біологічний годинник спрацював із точністю атомного еталона.
Він сів на пласкому камені. Почуття було дивним. Його тіло більше не боліло. Відсутність болю і надлишок енергії вимагали виходу. Мозок працював чітко: страх перед тиранозавром перейшов у категорію ризику, що підлягає мінімізації.
— Отже, проектна стадія завершена, — сказав Сашко. — Переходимо до етапу польових досліджень.
Підйом не здавався йому подвигом — це було звичайне технічне завдання. Коли він нарешті видерся на саму вершину, перед ним відкрилася панорама, яку Сашко оцінював очима топографа. Острів мав форму неправильної вісімки. З одного боку — пляжі та ліси, з іншого, за невидимою межею екрана — похмурі скелі та птеродактилі.
Його увагу привернуло східний схил гори, який обривався крутою стіною прямо до океану. І вся ця стіна була живим містом. Тисячі птахів кружляли в повітрі, створюючи неймовірний шум.
— Пташиний базар, — констатував Сашко. — Біологічний ресурс номер один.
Він згадав Сайреса Сміта. Для Сашка ж це було питанням білкового балансу. Його організм вимагав палива. Він почав спускатися на уступ, де гніздилися птахи з яскраво-червоними дзьобами. Птахи майже не боялися його. Сашко обережно простягнув руку до гнізда. Там лежало три великих яйця в крапинку. Вони були ще теплими.
— Перепрошую, шановні, — бурмотів він. — Це інвестиція в майбутнє цього острова.
Він зібрав близько десятка яєць, складаючи їх у поли піджака. Сашко знав, що Сайрес Сміт мав можливість розпалити вогонь за допомогою двох стекол від годинника. У Сашка годинника не було. Тільки ніж, лопата і порожня пляшка.
— Сироїдство — не мій вибір, але термодинаміка диктує умови.
Він випив яйце. Потім друге. Енергетичний ефект був миттєвим. Він відчував, як білок засвоюється. Це була його перша справжня вечеря, і вона була ціннішою за делікатеси бізнес-класу.
— Паливо завантажено. Тепер подивимося на «цех».
З вершини він нарешті зміг оцінити масштаб. Територія була великою — близько десяти квадратних кілометрів лісу, річка з прісною водою, лагуна і гори для оборони. Але найважливіше він побачив на заході. Тонка цівка диму піднімалася вертикально вгору.
— Це не пожежа, — Сашко примружився. — Дим занадто стабільний. Геотермальна активність? Або... «сусід»?
Він знову подивився на невидимий бар’єр. Тепер він знав, що він там не один. На тій половині острова панував мезозой, але що панувало на його частині? Чи був він єдиним піддослідним?
— Сміт будував світ пари, а я збудую тут світ чистої енергії. Або принаймні світ, у якому тиранозавр не зможе мене з'їсти просто тому, що я буду занадто технічно просунутим для його травної системи.
Він встав, поправив ніж і міцно вхопив лопату. Глава перша його перебування тут закінчувалася. Він більше не був п’яним пасажиром. Він став дослідником. Сашко почав спуск до річки. Йому потрібна була прісна вода. І йому потрібен був вогонь. Не для затишку, а для початку великої плавки.
Попереду був рік. Триста шістдесят п’ять днів до моменту, коли впаде екран.
— Ну що ж, — Сашко востаннє глянув на велетенський Місяць. — Починаємо квантовий стрибок. Побачимо, чия термодинаміка виявиться міцнішою.