Глава 5: Тіні минулого

Глава 5: Тіні минулого

Сергій пройшов через товстий шар туману, що все густішав, ніби намагаючись поглинути його цілком. Ліс був такий самий, але тепер він відчував, що місце змінюється. Дерева ставали більш похмурими, а повітря наповнювалося важким запахом гнилі та сирості. Щось гнітюче чіплялося до його кожної думки, і він почав розуміти, що ліс не просто випробовує його фізично — він проник у його свідомість.

І раптом він почув голос. Спочатку слабкий, але з кожним кроком — все ясніший.

— Допоможи мені...

Сергій затримався, оглядаючись навколо. Ліс здавався порожнім. Але знову почув цей голос, тепер він був ближче.

— Допоможи мені...

Він пішов на звук, і незабаром виявив на землі дівчину. Вона була непритомна, її тіло лежало на старих гілках, а руки звисали по боках. Вона виглядала так, ніби була частиною цього лісу — змучена, виснажена, але одночасно якось знайома.

Сергій підійшов, присів на коліна й обережно поклав руку на її плечі. Як тільки доторкнувся, дівчина відкрила очі.

— Ти... ти живий? — її голос був слабким, але в ньому була невимовна надія.

— Я... я тут, — відповів Сергій, намагаючись заспокоїти її.

— Мене звуть Марина. — Її погляд був розгублений, ніби вона намагалась згадати, хто вона, і як потрапила сюди.

Сергій допоміг їй піднятися, і вони стали рухатися разом. Ліс, здавалося, ніби стежив за ними, а туман, що огортав землю, чимдалі більше ставив серце Сергія в напругу.

— Як ти сюди потрапила? — запитав він, все ще не вірячи в те, що вона поруч.

— Я не знаю... Я... Я... — її голос затих, і вона подивилася вдалину, на дерева, що виглядали так, ніби належали іншому часу. — Я потрапила сюди з іншими людьми. Ми заблукали. Я... я не можу згадати... — її слова зникали в тумані.

Сергій відчув, як на серце лягає тягар. Той самий ліс, який заплутав його, заплутав і її. Вони йшли далі, але чим довше вони рухалися, тим більше Сергій відчував, що їх оточує не тільки ліс, а й дещо більше — чогось невидимого, але дуже реального. Він почав бачити, як дерева розтріскуються, наче з них щось вибирається, а з туману виринають дивні постаті, які поглядають на них із темряви.

Марина, здається, нічого не помічала. Вона просто йшла поруч, схоже, її свідомість була затьмарена. Сергій зрозумів, що її існування в цьому лісі вже стало частиною його фантасмагорії, частиною його боротьби з тим, що у нього в серці.

Поступово їхній шлях приводив до все більш спустошених місць. Ліс змінювався, перетворюючись у пустку з обгорілими деревами, корінням, що виступало з землі, як чудовиська, готові схопити кожного, хто наблизиться. Це було місце, де час і простір, здається, були розірвані, і де не було чітких меж між реальним і вигаданим.

— Чому саме я? — запитав Сергій тихо, більше до себе, але Марина почула.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона, дивлячись на нього з дивним виразом на обличчі.

— Чому саме я потрапив сюди? І чому це місце так болісно нагадує мені мої власні страхи? — Сергій зупинився, розглядаючи навколишнє середовище. — Чому я не можу просто піти? Чому мене переслідує цей ліс?

Марина не відповіла одразу, але її погляд злегка зм'якшав.

— Ми всі маємо свої страхи, Сергію. Іноді вони стають такими реальними, що ми більше не можемо відрізнити їх від того, що навколо нас. Ліс... він тільки показує те, чого ми боїмося найбільше. Іноді ми тікаємо від цього, а іноді... ми повинні пройти через це, щоб зрозуміти, що страхи не завжди такі страшні.

Сергій замислився. Це було таке просте пояснення, але чомусь воно здавалося справжнім. Ліс не просто намагається їх зловити. Ліс показує, що йому боятися.

— Ти вірно кажеш, — тихо промовив він.

Раптом темрява навколо них почала танути, і між деревами з'явилося світло. Вони рушили вперед, долаючи нову частину лісу, коли Сергій зрозумів: кожен крок наближає їх до вибору, який він мусить зробити, щоб покинути це місце. Але для цього йому потрібно було подолати сам себе і свої найбільші страхи.