Глава 2: Темний будинок

Глава 2: Темний будинок

Сергій стояв, не вірячи своїм очам. Жінка в темному одязі, яка з’явилася перед ним, виглядала зовсім не наляканою і зовсім не схожою на того, хто мав би знаходитися в такому глухому куточку лісу в таку пізню годину. Вона була незвично спокійною, і її посмішка була дивною. Наче вона вже знала, що він прийде.

— Я… я заблукав, — сказав Сергій, все ще спостерігаючи за жінкою. — Моя машина зламалася, і я не можу знайти дорогу назад.

Жінка кивнула, ніби все це було абсолютно звичайним, і сказала:

— Залишайся з нами на ніч. Ти не вийдеш звідси до ранку. Цей ліс не любить, коли чужі намагаються йти своїм шляхом. Тут все вирішує туман.

Її слова були дивними, але Сергій відчував, що не може відмовитися. Він був втомлений, його ноги важко ступали по землі, а з кожною хвилиною ліс здавався все темнішим. Небо було таке чорне, що здавалось, ніби ніч ніколи не закінчиться. Туман, що огортав навколо, був настільки густим, що він уже не міг бачити нічого, крім жінки і розмитих контурів будинку.

— Я б із задоволенням залишився, але мені потрібно повернутися до роботи, — сказав Сергій, все ж намагаючись триматися твердо.

— Ти не повернешся, — вона відповіла, її голос ставав все м’якшим і навіть трохи заспокійливим. — Тут не можна піти, поки не зникне туман.

Вона зробила крок назад у будинок, ніби запрошуючи його слідувати за нею. Сергій не знав, чому, але відчував, що він повинен йти за нею. Схоже, йому не було іншого вибору. Туман був надто густий, і його шанси знайти дорогу назад здавалися майже нульовими.

Він переступив поріг і опинився в кімнаті, де відчував незвичний запах деревини і старих книг. Лампи тремтіли, і світло мало якесь дивне, майже магічне відтінку. Стеля була низькою, а стіни покриті картинами — усі зображення дивних людей у старовинних костюмах, ніби їхні очі стежили за кожним рухом Сергія. Всі ці образи, здавалось, виблискували в темряві.

Жінка запросила його сісти біля столу, де горіло кілька свічок. Вона не поспішала, а Сергій почав почувати себе все більш незатишно. Відчуття було таке, ніби він потрапив у час, який не піддається логіці.

— Ви тут живете одна? — нарешті запитав він, намагаючись зберегти спокій.

— Тут живуть всі, — відповіла вона, сідаючи напроти нього. Її погляд був серйозним, але в ньому було щось тепле і привабливе. — Ліс не відпускає тих, хто занадто довго тут залишає свої сліди. Але ти не боїшся. Ти один із нас.

Сергій відчував, як його груди стискаються від тривоги. Слова жінки звучали як загадка, і хоча він намагався знайти логічне пояснення всьому, щось всередині нього підказувало, що тут не все так просто.

Він поглянув на стіл і помітив старі карти, які були розкладені перед ним. На одній із карт був малюнок лісу, що на перший погляд виглядав звичайним, але коли він придивився, то побачив дивні позначки, наче таємні шляхи, яких не було на звичних картах.

— Що це? — запитав він, вказавши на малюнок.

Жінка поглянула на карту, і її вираз обличчя змінився. Вона повільно поклала руку на картку і прошепотіла:

— Це те, що ми називаємо "шляхом додому". Але твій шлях вже закінчився, Сергію. Ти тут залишишся.

Сергій здригнувся. Як вона знала його ім’я? Чи це був просто збіг обставин? Відчуття жаху повільно охоплювало його, і він почав розуміти, що в цьому лісі існують правила, що йому не зрозумілі. Але в голові з'явилася одна думка: може, тут він знайде відповіді на все, чого не розуміє в цьому світі?