Глава 1: Туман на перехресті

Глава 1: Туман на перехресті

Сергій Ковальчук — патрульний офіцер місцевої поліції, завжди любив свою роботу. Блукаючи нічними вулицями маленького містечка, він відчував себе частиною чогось більшого, важливого. Але цієї ночі було інакше. Перший сигнал поступив вже в середині зміни, коли Сергій перевіряв перехрестя на околиці лісу. Він почув тріск у рації, але на іншому кінці не було ні звуку.

Неспокій у серці швидко змінювався на певний рівень тривоги. Чи все гаразд із рацією? Куди зникли сигнали? Він вирішив поїхати вглиб лісу, щоб перевірити місце. Не було видно жодної машини, а ліс, який звичайно виглядав мирно, здавався настільки темним, що Сергій почав сумніватися у своєму рішенні.

Проїжджаючи повз покинуту лісову дорогу, він раптом відчув, як його машина трішки занесло вбік. Під колесами з’явився порив свіжого вітру, а на горизонті з’явився густий туман. Він підняв рацію, але зв’язок не працював. Все здавалося застарілим і незрозумілим. Часом усе навколо перетворюється на один великий лабіринт, у якому не знаєш, куди йти.

«Треба повернутися», — подумав Сергій, але, мабуть, уже було запізно.

Машина несподівано заглохла. Потягнувши важіль, він спробував ще кілька разів, але дарма. Його серце пропустило кілька ударів. Вигляд лісу тепер був не таким, як раніше. Здавалося, дерева витягували свої гілки, мов лінії на карті, які тягли його вглиб. Офіцер відкрив двері і пішов з машини, відчуваючи, як повітря, густе від туману, обгортає його.

Він був сам. Без зв'язку. Без підтримки.

«Залишиться тільки йти, — подумав він, — і все, що залишилось, — це вижити».

Перші кілька метрів у лісі були спокійними, але все змінилося, коли він почув шурхіт. Здавалося, це могла бути тварина. Але дика природа нічого не мала спільного з тим, що він відчував.

Нічого не було так, як раніше. Він став рухатися, не оглядаючись, намагаючись знайти вихід із цього проклятого лісу.

У цей момент він помітив щось темне. У гущавині лісу, ніби крізь завісу туману, з’явився старий дерев’яний будинок. Він виглядав покинутим, але все ж було щось таке, що тягло Сергія.

Його кроки стали швидшими, він наближався. З дверей будинку виходило слабке світло, ніби він був ще населений, і це здавалося настільки несподіваним і дивним, що навіть у його свідомості відразу запитання не виникло.

Сергій підійшов ближче, відчуваючи, як серце б’ється швидше, ніби його хтось веде в це місце. Чи була це пастка?

«Привіт!» — почув він, коли двері відчинились. Сергій стояв на порозі, де його зустріла жінка, середнього віку, в темному одязі.

— Що ти тут робиш? — вона запитала з посмішкою на обличчі.