РОЗДІЛ V

Прихопивши Варісу, я вийшла на двір, де нас уже чекав водій. За моїм наказом, він висадив нас у провулку неподалік «Лісу Кобр». Щойно він від’їхав, я зняла маску і, заховавши її у, завбачливо взяту, сумочку, разом зі своєю супутницею попрямувала до місця призначення нашої сьогоднішньої вилазки.

Магазин, на диво, був досить просторим, хоча з вигляду, не скажеш. За прилавком стоїть не високого зросту, схожий на маленького бегемотика чоловік. Щойно я підходжу ближче, розумію, що він менший від мене.

— Доброго дня, а чи можна у вас купити отруту кентаврійської кобри?

— Можна. Знаєте, ви вже другі хто за цей тиждень її купує. – Є, продавець попався на вудочку! Тепер розговорити його і дізнатися потрібну інформацію буде легко.

— Невже? Тобто, не тільки в мене є настирний хлопець, якого треба позбутися? -  Я мило посміхаюся. Отруту кентаврійської кобри, навіть отрутою назвати не можна, вона у чистому вигляді є препаратом для стирання пам’яті, а в розчиненому снодійним. Щоправда, дістати її важко, тому її продають дуже мало магазинів. Продавець розпливається в посмішці і викладає на прилавок пляшечку з янтарною рідиною.

— Дуже в цьому сумніваюся, з вигляду чоловік був цілком нормальним, тому навряд чи йому потрібно позбуватися дівчини таким радикальним способом. Ви до речі з ним дуже схожі.

— Справді?

— Так, проте набагато красивіші, у вас немає шраму на лівому оці.

— Дякую за комплімент. – Продавець посміхнувся ще ширше.

— Зі святом вас прекрасні дами! – Почули ми уже виходячи.

— Дякую! – Як я могла забути, сьогодні ж 8 Березня!

Ми повернулися до штабу і я попросила Варісу, зібрати всіх дівчат організації у моєму кабінеті. Через півгодини всі були тут. У організації працюють в основному чоловіки, принаймні у бойових підрозділах. Жінки ж, займають більш офісні посади, якщо не враховувати «Вершників», тому в моєму кабінеті зібралися секретарки, заступники по фінансам і зв’язку з містами, їхні помічниці і звичайно, мій підрозділ.

— Дорогі дами, в честь вашого свята, я виконаю одне ваше бажання. – Мій підрозділ тихенько хіхікнув, інші цього не помітили, а я помітила і насторожилася. Решта ж, переговорившись між собою, озвучила бажання. За всіх присутніх сказав головна фінансистка Карія:

— З усієї поваги до вас бос, ми б хотіли побачити ваше обличчя. – Я так і знала! Вічно вони за своє! Зібравшись, я напустила побільше байдужості на обличчя і в голос.

— Гаразд, але пообіцяйте, що нікому не скажете!

— Обіцяємо! – Відповіли вони хором. Я глибоко вдихнула і зняла маску. Всі здивовано завмерли, проте вже через хвилину, кабінет заповнили  захоплені вигуки. Ми просиділи дві години, говорячи між собою. Але день ще не закінчився і треба було повертатися до роботи.

Знаєте, я ні краплі не шкодую, що відкрила їм свою таємницю. Як часто буває, я втомилася від того, що треба постійно ховатися.

Вітаю зі святом!