Глава 21. Віктор

Добре, що я вчасно пішов. Інакше міг би не стриматися і все зіпсувати. Наступала ніч, а вночі на багато речей дивишся по-іншому. На ці вихідні у мене грандіозні плани. Даремно Анна думає, що знову втече від мене. Я все-таки спробую пересадити прекрасну троянду на свою планету.

Вранці не поспішав в офіс. Анна вже напевно працює в своєму салоні, а я, як останній ледар, тільки прокинувся. Мені можна, я ж господар всього цього бізнес-центру. З усіма цими подіями я і не помітив, як Марина перестала мені надзвонювати. Добре, що вона все зрозуміла. Не поспішаючи увійшов до холу бізнес-центру і ніс до носа зустрівся з нею. Тільки варто було подумати про Кочетову – і на тобі! Вона холодно привіталася і гордо пройшла повз мене. Я стримано відповів на її привітання. І чого вона досі тут вештається? На що сподівається? В своїй руці Марина тримала червону троянду на довгому пружному стеблі. Вона недбало помахала нею, кинула в урну біля входу і гордовито подивилась на мене через плече. Мабуть, Іванович все таки не відступає. Наївний та завзятий трапився їй залицяльник! До вечора мені треба багато всього встигнути зробити. І головне, дещо купити для Анни. Вона, як завжди, буде брикатися. Але я до цього готовий.

До столиці ми вирушали в суботу вранці. Летіти трохи більше години. Невеликий легкомоторний літак моєї фірми чекав нас на приватному аеродромі. До нього дісталися швидко. Анна знову одягла довгу чорну сукню і шубку. Не став говорити їй, що з'являтися в одному і тому ж двічі вважається поганим тоном. Вона все одно відмовилася б купувати ще одну вечірню сукню. А вже про шубу і говорити нема чого. Ми сіли в літак. Зручно розташувалися в просторому салоні на шкіряних кріслах. Інна скинула шубку і дістала шовковий палантин.

– Сьогодні нас чекає не просто зустріч з моїми заможними однокласниками. Це зовсім інший рівень в плані вечірок.

– Мені вже страшно, – промовила Анна. – Боюся, що сяду в калюжу.

– Рівень інший, але це виражається тільки в зовнішньому блиску. Люди всюди однакові. Дві руки, дві ноги, одна голова. Ну, у жінок ще пластика на обличчі і в інших місцях. Ось і вся відмінність. Так що боятися нема чого.

Я помітив на ліфі сукні мою підвіску. Анна ніколи не розлучається з нею. Навіть сюди наділа. Від цього чомусь стало тепло на душі.

– Ти носиш мою дрібничку, – я торкнув її пальцем, і у метелика замахали діамантові крила.

– Ця підвіска – мій талісман, – посміхнулася дівчина.

Відкрив кейс і дістав з нього чорний оксамитовий футляр.

– Тобі доведеться ще дечим доповнити сукню. Доб'ємо столичних аристократів. Це кольє виготовив один з майстрів ювелірного будинку в Запоріжжі. Мій давній приятель. Рідкісний талант, наш місцевий Фаберже. Просить прорекламувати його продукцію. Чи не заперечуєш побути моделлю для ювелірного твору мистецтва? Думаю, твоя підвіска сюди дуже підійде.

Натиснув на замок футляра, і він з легким клацанням відкрився. Анна завмерла і не змогла приховати захоплення. Я не дарма старався і зміг здивувати Анну. Кольє в формі тонких гілочок з білого золота і діамантів жодну дівчину не залишило б байдужою. Я повозився з підвіскою, і вона зайняла гідне місце на прикрасі.

– Погодься, добре вийшло?

– А кольє не зламається? – Анна обережно доторкнулася до прикраси. – Гілочки такі тонкі.

– А чому воно може зламатися? Я купив цю прикрасу. Нічого страшного, якщо погнеться трохи, – навіть не припускав, що зможу зніяковіти. – І взагалі, це для тебе. Мій маленький подарунок.

– Прощальний? – Анна не змогла приховати переляк. Її великі очі стали ще більшими.

Це зігріло мені душу. Не хоче вона зі мною розлучатися!

– І не сподівайся, – розсміявся я. – Просто тому що я хочу тебе балувати. Не треба нічого говорити. Я знаю всі твої слова – дорого, не візьму, непристойно, не хочу бути зобов'язаною ... Ми обговоримо все сьогодні ввечері. А поки дозволь мені надіти його на тебе. Тут дуже хитра застібка, ти не впораєшся.

Я поняття не мав, яка там застібка.

– По-моєму, це ти хитрий, – розсміялася Анна. – Я не прийму цей подарунок, і не умовляй мене. Але на вечір одягну. Ти ж не відстанеш, я тебе знаю.

– Звичайно, не полишу.

Я підійшов до Анни. Вона покірно відкинула волосся з потилиці і нахилила голову. Застібка виявилася хитріше, ніж я думав. Непокірний завиток волосся заважав мені. Я обережно прибрав його з шиї Анни. Я не втримався, і подув на нього. Анна здригнулась і завмерла. Її напруга передалася мені. Якщо я негайно не одягну на неї це прокляте кольє, романтичний вечір закінчиться раніше, ніж ми долетимо до Києва. На щастя, застібка все–таки клацнула, і я повернувся на своє місце. Загули турбіни, і ми пристебнули ремені. Літак почав розганятися. Як тільки набрали висоту, Анна не втрималася і дістала дзеркальце. Діаманти сяяли під сонячними променями холодними іскрами.

– Шалено красиво, – вона провела тонкими пальчиками по прикрасі і затримала їх на метелику.

– Це всього лише гідна оправа для такого діаманта, як ти, – посміхнувся я.

– Ти безсоромний підлабузник, але мені приємно, – безтурботно розсміялась Анна. – Здається, сьогодні нас чекає фантастичний вечір.

– Ти навіть не уявляєш, який! – попереду її чекав ще один сюрприз.