Глава 17. Віктор

Мені потрібно було повертатися в столицю. В Запоріжжі робота бізнес-центру наладилася. Досвідчені бухгалтери та юристи розставили все по місцях. Керуючі теж знають свою справу. Можна їхати. Але я чомусь знаходив масу причин, щоб залишитися тут. Хоча причина одна – моя незнайомка. Вона все більше і більше заповнювала мої думки. І я не міг прогнати їх. Можна навіть сказати не хотів. Марина так і не вгамувалася. Залишилася в Запоріжжі на невизначений час. Продовжувала мені дзвонити немов нічого особливого не сталося, і вона не намагалася своїми колючими зауваженнями образити Анну. Насторожувало те, що вона більше не вимагала зустрічей. Схоже, що Марина намагалася привчити мене до постійного спілкування. Очевидно, все ще наївно вірить в свою неперевершеність і в те, що я ще закоханий в неї. Думає. що Анна мені потрібна виключно для того, щоб викликати ревнощі. Переконувати Кочетову марно. Марина ненароком повідомила, що буде працювати по інтернету. Після зустрічі з однокласниками на неї накотилася ностальгія і вона вирішила затриматися в Запоріжжі. Планує погостювати в нашому готелі. Крім Марини, мені почали телефонувати знайомі дівчата з Києва. Схоже, мій геніальний план почав пробуксовувати. Київські дівки були не менш наполегливі, ніж провінційні. І такі ж настирливі, коли справа стосувалася вдалого заміжжя.

Київ зустрів мене холодним вітром і дощем. Вогко, противно. До свого пентхауса добрався швидко. Пощастило, що пробки вже розсмокталися. Пізній вечір, майже ніч. Час пік закінчився. Домробітниця Світлана Олегівна швидко накрила на стіл. Відпустив її до завтрашнього ранку. Їсти не хотілося зовсім. Заварив собі гарячої кави і підійшов до вікна. Краплі дощу бігли по ньому, як сльози. Дивився на величезне місто через мутне скло. Воно лежало біля моїх ніг. Темрява огорнула місто. У вікнах будинків мерехтіли золоті вогні. На душі було якось неспокійно. Як там Анна, чим займається? Сидить одна, у своїй великій квартирі на околиці міста. В одне вікно вид на гігантську стоянку, в інше – на такі ж величезні будинки. Елітний житловий комплекс! Вдома я у неї не був, але впевнений, що все так і є. Анна вперто не запрошувала мене до себе. Може, і правильно. Їй не потрібен такий, як я. Егоїст, розтринькувач життя. Вона бореться за свій магазин із завзятістю приреченого. Для мене це дурниця. Дрібний магазинчик, який не сьогодні так завтра розориться. Ніхто цього навіть не помітить. А для Анни – справа її життя. Я притулився чолом до холодної шибки. Анно, Анно ... Я сумую за тобою. Що буде зі мною, коли я поїду від тебе в столицю?

Увечері активізувалися місцеві дівки. Звідки вони тільки дізналися, що я приїхав? Хоча недарма кажуть – чутками світ повниться. Телефон закипав від дзвінків мов чайник. Спочатку відповідав, що зайнятий, нікуди ввечері не піду і вже завтра рано вранці їду. Потім просто перестав брати трубку. Але відстежував, хто дзвонить. В глибині душі сподівався, що Анна набере мій номер. Просто так, щоб поговорити. Вона не подзвонила. Їй зараз не до мене. Не дочекавшись дзвінка від Анни, плюнув на чоловічу гордість і набрав її сам. Анна відповіла відразу:

– Як добре, що ти подзвонив, – вона була щиро рада. – Ти мене випередив. Хотіла повечеряти і подзвонити тобі. Як у тебе справи?

Значить, все-таки збиралася мені зателефонувати. Приємно, хоча і незрозуміло чому. Давно розучився радіти таким дрібницям.

– Потихеньку. Думаю, повернуся вже завтра вдень. А як у тебе справи?

– Не погано. Мені головне, пережити, наступний тиждень. Хочеться, щоб все закінчилося швидше. Потім придумаю, як позбутися від квартири. У ній Денисова частка. Може, свекруха викупить? Подивимося. Немає безвихідних ситуацій. Варіантів багато.

– Що тобі привезти з Києва? – запитав я. – Може сувенір хочеш? Київський тортик?

– Ну що ти придумав? Які сувеніри? Все те ж саме продають у нас.

– Те ж, та не те. Так що тобі привезти? Фірмовий тортик підійде? Такого в Запоріжжі точно не купиш.

– Не треба, – весело розсміялася вона. – Краще привези себе. Тепер я тебе хочу запросити в театр. Відмінна комедія, ніякого новаторського погляду. Наша місцева трупа. Прекрасні актори, не гірше столичних. Ти хоч раз був в нашому театрі?

– Давно, в дитинстві мама водила. Потім не довелось.

– Ось і виправимо цю помилку. Впевнена, тобі сподобається. Візьму квитки на п'ятницю. Згоден?

– Звичайно, буду дуже радий, – на душі стало тепло.

Анна всього-то попросила, щоб я приїхав. А мені від цього так добре. Все-таки вона незвичайна дівчина! І всі мої колишні знайомі на неї не схожі!

Весь наступний день був страшно зайнятий. Але вибрав годинку і заскочив в ювелірний салон. Там і знайшов відповідний сувенір для Анни. Підвіска у формі метелика. На мій погляд, красиво. Сучасний дизайн. Біле золото і трохи діамантової розсипи на крилах. Крила були не закріплені і тремтіли, як у справжнього метелика. Від цього діаманти переливалися всіма барвами веселки. Якщо Анна дізнається, з чого це зроблено, – не візьме. Вона занадто принципова. З одного боку, це добре. Але я скажу їй, що це срібло і кристали «Сваровські». Думаю, на пробу Анна дивитися не стане. Вона не перевірятиме, скільки коштує подарунок. Інша б на її місці неодмінно зробила б це. Мені вдалося вкластися в один день. Закінчив всі справи і вирішив, що ввечері повернуся до Запоріжжя. Мене тягне туди як магнітом. Навіщо затримуватися в Києві ще на добу? Подзвонив до аеропорту, попросив підготувати до вильоту літак фірми. Повернуся пізно вночі. А вранці відразу піду в квітковий магазин. Вже перед самим від'їздом з дому подзвонив мій давній знайомий і компаньйон по бізнесу Андрій. Запросив в суботу ввечері до себе на віллу. Невелика світська вечірка з приводу його дня народження. Я був здивований. Ми не були близькими друзями та й раніше мене на сімейні свята Андрій не запрошував. Підозрюю, що він намагається прилаштувати свою молодшу сестру Мішель. Дівчина пішла в рознос, і їй пора обзавестися сім'єю. А то скоро навіть неабияке придане не допоможе. Про її ексцентричні витівки в клубах давно базікають в колах. Я не збирався відкладати повернення до Запоріжжя. Я повідомив Андрію, що у суботу в Києві мене вже не буде. Він не приховував, що розчарований. Через кілька хвилин мені зателефонував двоюрідний брат Антон. З ним давно не бачився. Треба виправити помилку, але де взяти час? Навіть по телефону розмовляємо дуже рідко. Антон запрошував мене до себе на грандіозну світську вечірку. Подія відбудеться на наступному тижні в суботу. Тільки обрані, тільки вузьке коло. Я спробував відмовитися, але Антон наполягав. Звичайно, ми рідко бачимося, а це відмінний привід поспілкуватися. Попередив, що не впевнений, чи вийде. Але якщо прийду, то з дівчиною. Антон на мить задумався. Мабуть, не просто так він мене запрошує. Але потім як ні в чому не бувало повідомив, що якщо я прийду не один – це моє право. Попрошу Анну поїхати зі мною. Треба довести справу до кінця. Мій візит на закриту вечірку з дівчиною висвітлять в пресі. Натякну, що вона моя наречена. І претендентки на мою руку і серце відстануть раз і назавжди. Більше я ніколи не буду вимовляти необдумані промови і тости на публічних заходах.