Глава 16. Анна

Віктор притягав мене як магніт. Я чудово розуміла, що для нього буду просто черговою дівчиною, яка піддалася його звабливості. Ні, мені не потрібні такі відносини. Він завершить справи в Запоріжжі, поїде і більше ніколи не згадає про мене. А я знову залишуся з розбитим серцем. Але як же складно встояти перед таким чоловіком. Однак випадкові зв'язки не для мене. Я вже один раз помилилася і ось тепер розлучаюся з таким трудом. Ніхто не знає, де носить мого благовірного. Розповідав мені про вічне кохання. Клявся. І я, як остання ідіотка, повірила йому. В результаті нічого доброго не вийшло. Я тільки недавно розплатилася з його боргами, іпотеку тягну одна та й з магазином купа проблем. Звичайно, можна було не платити по боргах мого дорогого Дениса. Але він умудрився зайняти гроші у моїх хороших знайомих. Я, звичайно, не хотіла псувати з ними відносини. Поки ми ще офіційно не розлучені я відповідаю перед тими, у кого він напозичав грошей. Як Денис ухитрився втертися в довіру до моїх знайомих – для мене загадка. Але він вміє маніпулювати людьми. У цьому я переконалася на власному досвіді.

Рано вранці до мене зайшов наш сантехнік Василь Іванович. Він робив заміну труб водопостачання в моєму салоні. Дуже досвідчений фахівець. Ось уже майже тиждень він щоранку купує у мене в салоні квіти. Мабуть, не на жарт захопився кимось. Недарма кажуть – коханню кожен вік підвладний. Мені він набагато симпатичніший, ніж Альберт Микитович. Не бігає за всіма без розбору. Навіть цікаво стало, хто його симпатія? Сьогодні він купив розкішний букет із троянд. Я перев'язувала їх шовковими стрічками, коли в салон зайшов Віктор. Василь Іванович забрав троянди і пішов. У повітрі повисла напружена тиша. Віктор простягнув мені коробку шоколадних цукерок.

– Квітами тебе не здивуєш, – нарешті вимовив він. – Прийшов вибачитися.

– За що? – я прикинулася дурепою.

– Вчора ввечері я не хотів тебе образити. Повів себе неприпустимо.

– Я не образилася, – це була правда.

Нема на що було ображатися. Я сама хотіла, щоб він мене поцілував. Добре, що вчасно одумалася.

– Але щоб більше такого не було, – строго попередила я.

– Зрозумів. Не зміг втриматися. Ти дуже красива.

– Ти безсоромний підлабузник, – розпливлася я в задоволеній усмішці.

– Це чиста правда, – запевнив мене Віктор.

Я відкрила коробку. Це були не цукерки, а витвір мистецтва. Люблю бельгійський шоколад.

– Може чаю? – запитала я.

– Не відмовлюся, – кивнув Віктор. – Не хочеш ввечері скласти мені компанію? Як вибачення запрошую тебе в театр.

– Хочу. Сто років не була в театрі.

Після недовгого чаювання Віктор пішов, а через годину до мене в салон заявився кур'єр з величезною корзиною. У ній розмістилися пляшка дорогого вина, екзотичні фрукти, цукерки і щось ще в пакетиках і коробочках. Як з’ясувалося, це підношення від керівництва магазину «Версаль». Директор негостинного магазину подзвонив в салон майже відразу після відходу кур'єра. Не полінувався знайти номер телефону. Вибачився за співробітників і просив передати шановному пану Філатову, що подібне більше не повториться. Віктор проінформував директора про те, що мене навіть на поріг магазину не пустили. Який турботливий! Приємно, як не крути, коли про тебе так турбуються. Я розгорнула один з пакетиків з печивом. Налила чай і відкусила мигдальне печиво. Воно ніжно танула в роті. Божественний смак! Якщо так піде далі, я перетворюся на справжнього гурмана. Ближче до обіду настрій мені неабияк зіпсувала свекруха. На жаль, поки що не колишня. Вона зателефонувала мені і поцікавилася, чи не передумала я розлучатися з її дорогоцінним синочком.

– Ти все ще хочеш розлучитися з моїм сином? – запитала вона.

– Так, Тамаро Петрівно. Я хотіла б скоріше завершити всі формальності. Невже Денис не міг раніше прийти в суд і дати свою згоду? Двічі засідання відкладалося. А тепер останнє слухання, і в його присутності вже немає необхідності. І повірте, я доведу розлучення до логічного кінця.

– Анна, а ти не думала, що з ним могла статися якась біда? – ображено запитала мене Тамара Петрівна.

– Мені це не цікаво. Більше того, я впевнена, ви добре знаєте, де Денис.

– Та що ти таке кажеш? – обурилася свекруха. – Я поняття не маю, де він, і дуже переживаю за нього.

– Якби ви переживали, то звернулися б до поліції ще півтора роки тому.

– Я вважала, що це вже давно повинна була зробити ти. Він же твій чоловік. Пропав безвісти, а ти розлучаєшся з ним. Це жахливо! – роздратовано заявила Тамара Петрівна.

– Перш за все, Денис – ваш син. Чому ви його не намагалися знайти весь цей час? А від мене він не раз йшов. Може їхав по справам, а може бігав по дівкам. Мені нічого не розповідав. Забули, як я ревіла, бігала по місту і шукала його? Все, з мене досить. Перегоріло!

– Я завжди знала, що ти не кохала мого сина. І вийшла заміж тільки заради статусу заміжньої жінки, – розлютилася свекруха. – Денис кров'ю і потом заробляв на життя. Щоб тебе прокормити, між іншим. А ти влаштовувала йому сцени ревнощів і закатувала істерики. Виставляла перед друзями дурнем. Невдячна!

– Ось так значить? Це я у всьому винна? А нічого, що я розплатилася за всі борги Дениса і одна сплачую іпотеку? – вибухнула я. – В яку, я, до речі, влізла за його ініціативою.