Глава 15. Віктор

Зустріч однокласників організували в ресторані «Шико». Я був дуже радий, що до мене не приставали з пропозицією провести вечір на моїй території і надати знижки. Мені не шкода їх надати, але з однокласниками ніколи особливо не дружив, ставився без сентиментального трепету, і допомагати їм в організації заходу не збирався. «Шико» – один з найдорожчих і престижних ресторанів міста. Там непогана кухня і професіональний персонал. Цілком підходить для подібної зустрічі. У нашому класі вчилися в основному діти заможних батьків. Хоча і з різних соціальних верств населення. Банкіри, власники заводів, депутати, власники магазинів, у мене батьки все життя в торгівлі, у Марини тато – взагалі ректор. Мабуть вже сто років не зустрічався з багатьма шкільними товаришами. Та й особливого бажання бачити їх, якщо чесно, не було. Сьогодні я зможу виправити наслідки своєї необачної промови. Ще вчора мені подзвонили відразу чотири однокласниці і запропонували зустрітися. Одна була до сих пір не замужньою, а інші розведені. Пора розвіяти їх мрії. Знаючи, як швидко в місті поширюються чутки, вже через день всі будуть знати, що і на зустріч однокласників я прийшов не один, а все з тією ж прекрасною супутницею. Значить, у нас все серйозно. З'явлюся з Анною на людях кілька разів і буде зрозуміло, що я не жартував і вирішив одружитися на простій дівчині. Ще трохи, і дівки від мене відстануть. Дуже недоречно сьогодні вранці зателефонувала давня знайома і запитала, чи не хочу я продовжити з нею давно перервані відносини. Так само чесно відповів, що не хочу – у мене вже є дівчина. Схоже, чутки потихеньку докотилися і до столиці.

Виїхав за Анною раніше. Вона живе на краю географії. Занесла ж її туди нелегка! Так званий елітний житловий комплекс був відкритий усім вітрам. Спочатку йшов холодний дощ. А незабаром на землю почали падати невеликі шарики граду. Я люблю керувати автомобілем сам, але сьогодні за кермом мій шофер. Якось дивно – бути на банкеті і не випити ні грама. До під'їзду будинку йшла пішохідна доріжка яка була залита калюжами. Я вийшов з автомобіля, підійшов до будинку і подзвонив в домофон. Анна була вже готова і спустилася через пару хвилин. Вона вийшла з темного під'їзду, і я мимоволі замилувався нею. Чорна, як ніч, оксамитова сукня облягала струнку фігуру дівчини. Недбало розкрита пухнаста шубка. Витончені туфлі. Анна завмерла на порозі і подивилася собі під ноги. Вся доріжка була залита калюжею.

– А ти казав, перевзуватися поганий тон, – зітхнула вона. – Я ці туфельки відразу промочу. Мені потрібно повернутися і взути щось інше. Почекай, я швидко.

– Ти б ще гумові калоші взяла. Не потрібно тобі перевзуватися, – розсміявся я.

Яка вона наївна і практична. Ну, де вона буде перевзуватися? І як це буде виглядати? Так вона стане об’єктом для сміху! Я підійшов до неї і підхопив її на руки.

– Так ти нічого не промочиш.

– Ти з глузду з'їхав. Постав мене на місце, – теж розсміялася вона. – Що мої сусіди подумають?

– Нехай думають що хочуть, – я доніс її до автомобіля і допоміг розміститися на задньому сидінні. Сам влаштувався поруч.

– Ну що, все відмінно? – поправив шубку Анни, яка сповзла с плеча.

Її шкіра світилася в напівтемряві салону автомобіля. Можливо, сьогодні я знову втрачу голову від прекрасної незнайомки. А робити цього не можна. Я ж обіцяв, що не буду приставати до неї. Анна закуталась в шубку.

– Так, – посміхнулася вона мені загадковою посмішкою. Вдячною і ніжною. – Все чудово.

– Тоді вперед, на зустріч з скнарами і марнотратниками життя. І будь ласка, не реагуй на шпичаки моїх однокласниць. Вони ніколи не відрізнялися тактом. Навряд чи щось змінилося за ці роки.

– Я постараюся. Але обіцяти нічого не можу. Якщо не стримаюся, скажу їм все, що думаю.

– Це буде дуже здорово. Я підтримаю тебе по всіх фронтах.

Коли добралися до центру міста, вже щосили йшов дощ. Було холодно і вогко. Добре, що  біля «Шико» є навіс для автомобілів. А то ми з Анною промокли б. Тут вже ніяка парасолька люб'язного швейцара не допомогла б. Я знову поправив шубку на плечах Анни. У цьому не було необхідності, але як приємно проявляти невеликі знаки уваги чарівній дівчині!

– Ну що, почнемо виставу? – грайливо запитала вона.

– Ми тут тільки заради цього.

Анна взяла мене під руку і гордо підняла голову. Її очі горіли. Вона була дуже гарна. Швейцар відчинив перед нами важкі скляні двері. Ми піднялися по килимовій доріжці на другий поверх. У залі вже було багато людей. Впізнав не всіх. Марина стояла біля вікна і захоплено щось розповідала симпатичним молодим жінкам. Кочетова озирнулася через плече, і її обличчя витягнулося.

– Дівчата привіт, – я впізнав їх відразу, хоча і не зустрічався з ними після закінчення школи. Олена і Дарина – дві нерозлучні подружки.

– Вікторе! – майже одночасно вигукнули вони. І навперебій почали щебетати:

– Ти не змінився.

– Як справи?

– Познайом нас!

– Нарешті ти зібрався одружуватися.

Я дочекався, коли вони перестали тараторити. Якими були в школі, такими і залишилися.

– Дуже радий вас бачити, – посміхнувся їм. – Це – моя дівчина Анна. А це Олена, Дарина і Марина. Як поживаєте? Давненько не бачилися.