Глава 7. Віктор

Я не помилився, і Марина зателефонувала мені вже в понеділок з самого ранку. Зізналася, що мій номер дізналася у Романа. Говорила як ні в чому не бувало. Начебто і не зрозуміла натяків, що спілкуватися з нею я не збираюся. Запросила випити кави.

– Не можу, справи, – цікаво, для неї є таке поняття?

Вона ж ніби теж працює? Повинна розуміти, що я не кину все заради чашечки кави з нею.

– Тоді може в обід? – продовжувала наполягати Марина.

Дивись яка настирлива! Гаразд, ще раз спробую дохідливо пояснити Кочетовій – інтерес до неї у мене пропав вже давним–давно. А то так і не відстане. А це відриває мене від роботи і просто діє на нерви.

Кочетова чекала на мене в ресторані. Вона сиділа біля вікна, ефектно спершись на столик. Марина завжди вміла подати себе. Елегантний темний костюм, руде волосся зібране на потилиці. Стримана посмішка. Просто справжня леді.

– Як приємно, що ти зміг знайти для мене час. От вже не думала, що ти все ще не пробачив мені мою дитячу витівку з букетом.

– Я вже тобі казав – все давно забулося, – знизав я плечима. – Ми були дітьми. Стільки років пройшло.

– Добре, що ти більше не ображаєшся, – вона накрила мою долоню своєю і зжала її. – Я поговорила з дівчатами – у неділю збираємо однокласників. Роман з Анастасією теж прийдуть. Вона така активна, незважаючи на своє становище. Чарівна дівчина! Сподіваюся, і ти приєднаєшся до нас.

– Ні не можу. І якщо чесно, мені це нецікаво.

– Ти все такий же бубука, яким був в школі. Значить, все-таки вирішив одружитися? – лукаво подивилася вона на мене.

Марина підчепила пальцем крем з тістечка і еротично облизала його, дивлячись мені в очі.

– Це був просто тост. Жарт, якщо завгодно, – невдалий, як я вже зрозумів.

– Як то кажуть, в кожному жарті є частка правди, – примружилася Марина і пригубила кави.

– Я не збираюся одружуватися, – спробував знищити у зародку всі надії Кочетової.

– Та невже? – не повірила вона. – І, тим не менш, докладно описав, яку дружину хочеш. Проста дівчина з народу, міцна і сильна, для продовження роду.

І про це вона вже довідалася. Швидко ж розносяться чутки! Говорив про це тільки з Ольгою та «двійнятами». І судячи з усього, вони вже встигли поділитися моїми одкровеннями.

– Тебе назвали збоченцем, – глузлива посмішка зігнула губи Кочетової. Так само вона посміхалася багато років тому, коли викидала мій букет як сміття. Може, настав час взяти реванш за ту давню образу?

– Якщо я колись і зберуся одружитися, то виберу саме таку дівчину, – я теж посміхнувся. – Але не думаю, що це станеться найближчим часом.

– Отже, ти хочеш робочу конячку? – недовірливо розсміялася Марина. – Не вірю! Ти ж естет, я помітила. І раптом корова–дружина.

– Це мої еротичні фантазії. Шкода, що мене не так зрозуміли, – добре, сама напросилася. Можу і я трохи пожартувати.

Кава була чудова, і настрій теж:

– Дуже люблю прачок, – зізнався я напівпошепки. – Як на картинах у імпресіоніста Ренуара. Все в мильних бульбашках, і всі старанно труть білизну на пральних дошках.

– Але він же актрис малював? Або я то щось плутаю? – невпевнено вимовила Марина. Добре хоч знає, хто такий Ренуар.

– Ще й прачок. Міцних, розпалених роботою, грубих. Збуджених і шалено привабливих.

– Мабуть, в цьому щось є, – задумливо промовила Марина.

Та невже? Тобто для Кочетової я вже не збоченець, а чоловік з багатими еротичними фантазіями.

– А мене ніхто не розуміє, – зітхнув я. – Так що доведеться залишитися неодруженим.

– Все в житті може змінитися, – протягнула Кочетова. – Хто знає, що буде завтра. А хто ти в цій еротичної фантазії? Банкір, граф, капіталіст–експлуататор?

– Ні, простий робітник, – я задумався. – Ще подобається вантажник. З вокзалу. Теж цікаво. Сила і міць, втома і тваринна пристрасть. Революції, державні перевороти. Розруха і злидні. Секс в нічліжці або на руїнах.

Сарказму Марина не вловила. Ну це її проблеми ... Я допив каву і розпрощався з рудою бестією. Кочетова так просто від мене не відстане, це я вже зрозумів. Нехай докладе зусиль, щоб привернути мою увагу ще раз. Мені це, мабуть, навіть підлестить.

Знову почав розбиратися з паперами. Керуючий ухилявся від прямої відповіді і нахабно намагався переконати мене, що справи в повному порядку і взагалі все чудово. За винятком дрібниць: не працюють відеокамери, пропадають універсальні ключі, покоївки пускають в номери до постояльців всіх, хто може розповісти більш-менш переконливу історію. А повії взагалі відчувають себе тут як вдома. Знають всі ходи-виходи і можуть випаровуватися як примари. Гурову довів до відома, що він відсторонений від своєї посади. Його місце займе мій заступник, який завтра приїде з Києва. Альберт Микитович на очах помітно посмутнів. Запросив аудиторів і свого бухгалтера розбиратися з документами. Сторонній погляд на справи мені не зашкодить. Роздав доручення і продовжив спілкуватися з персоналом. Зрозумів, що на посадах багато абсолютно непотрібних і недбайливих працівників. З ними ми розпрощаємося найближчим часом. Страшно втомився і був неймовірно злий. Справи запущені і заплутані. Нічого, розберемося, не вперше. Знову зателефонувала Марина. Минуло трохи більше години, як ми розпрощалися. Що їй ще треба? У мене роботи повно, не до неї зараз.