11.2.

- Здивована?- хижо посміхнувся той.
Це був Леонід Маркович. Мій керівник, який завжди був в моїх очах милим чоловічком поважного віку, зараз виглядав як голодний хижак, який кружляв біля своєї жертви. Чи була я здивована? Я була в шоці. І від розуміння того, що ця людина завжди була поруч, знала кожен мій крок та ледь не вбила мене, було до чортиків страшно. 
- Навіщо ви це робите? - прошипіла я.
- Ох... Мила моя, ти ще дуже юна щоб зрозуміти всі мої мотиви. - засміявся чоловік.- Я спробую тобі пояснити, але поки дочекаємось твоїх друзів. 
В цей момент він розвернув до мене монітор, де було відео з камер спостереження. Весь цей час він бачив всіх нас і лише чекав поки ми самі прийдемо до нього в пастку. 
- Невже ви думали, що в нас настільки недалека компанія, що ми не помітимо непрацюючі камери і не зможемо це швидко виправити? Ідея з вірусом була непогана, але якби ви пробирались в дитячий садок. 
Від голови до ніг мене наповнив гнів.
- Вам це просто так не зійде з рук! - перейшла я на крик. 
- Мила моя, весь цей час сходило і зараз зійде. Мої люди повсюди і ця дурнувата поліція ніколи не допетрає реальну причину смертей. 
Від кожного його “Мила моя” свербіли кулаки і мимоволі починало нудити.
- Оу, твої друзі пішли тобі на зустріч. Думаю, час для ефектної появи.

*******
Хлопці вирішили піти Соні на зустріч. Вони рухались рядами з технікою, але її ніде не було. 
- Дідько! - вилаївся Влад.- Де вона могла подітись?!
Він виглядав розлюченим, але Макс розумів, що за цим приховується величезний страх за кохану людину. 
- Може зв’язатись з нею по навушнику? - запропонував Максим.
- Він вимкнений.- стиснуто відповів друг. 
Вони зупинились і обмірковували, що їм робити, аж раптом почули голос. 
- Не нас шукаєте часом? - з посмішкою сказав Леонід Маркович.
Вони стояли на платформі біля відкритої величезної цистерни з готовим напоєм. 
- Ти?? Відпусти її негайно! - спалахнув Владислав. 
- Неодмінно відпущу, але як без розмови. У вас мабуть багато запитань? Так і бути я готовий з вами потеревенити.
- Навіщо вам все це? - запитав Макс. 
- Ооо..то ви хочете почути головне. Що ж... Я хочу знищити середній клас людей. Як ви помітили, саме він купує такий привабливий зелений напій. Скуштувавши один раз ви вже не зможете відмовитись від нього і будете його пити поки він вас і не вб’є. І от тоді в місті залишаться лише дуже багаті, тобто ми, та дуже бідні, які будуть працювати на нас. Ми підкоримо спочатку це місто, а потім і всі інші.
- Ну ти і псих! - прошипів Влад.
- Це для мене комплімент.- хижо усміхнувся старигань. 
- Чому ви запросили мене працювати в бібліотеку? - втрутилась Соня, яка до цього весь час мовчала. 
- Це дуже цікаве запитання. Скажи дякую своїй подрузі Марії. Саме вона тебе втягнула в це, коли вирішила кинутись з мосту в тебе на очах. Вона довго працювала на мене і коли захотіла піти проти системи ми швидко відбили її жагу до справедливості одним дуже надійним препаратом, схожим на Біксіт-1. Він подіяв на її нервову систему і ми буквально запрограмували її стрибнути з мосту. Ми хотіли прибрати її не викликаючи підозри у поліції, але тут втрутилась ти зі своїм героєм. Ви захотіли провести розслідування, тому ми вирішили тримати тебе поруч як то кажуть. Ти виявилась живучіша ніж я розраховував. 
- Тобто в горах все ти підлаштував? - запитав Влад але запитання було більше риторичне.
- Ох вибачте, не хотів зіпсувати вашу відпустку.- іронічно протягнув Леонід Маркович. - Я спостерігав за вами і думав, що ви трохи пограєтесь в детективів і коли нічого не вийде, заспокоїтесь, але ви зайшли занадто далеко і вас потрібно було прибрати. 
- А смерть Маші теж ваших рук справа? - задумливо запитав Макс. 
- Впізнали почерк? Хм... Моїх. І якщо вам цікаво,  - перевів він погляд на Влада,- пожежа в вашому будинку теж була не випадкова. 
- Виродок! Відпусти негайно Софію! Мені набридли твої балачки. 
- Що ж буде по вашому.
В цю ж секунду Леонід Маркович дістав шприц з Біксіт-1 і вколов його дівчині. Сердце Влада завмерло від жаху. 
- Відпустити, так відпустити. - сказав чоловік і штовхнув Соню в цистерну з напоєм. 
- Нііі!