11.1.

Команда розділилася. Влад, як і домовлялись пішов прямо. Він оглядався по сторонам, щоб не пропустити жодної деталі, але перед очима був лише довжелезний ряд дозаторів. Хлопець проходив поруч з машинами з цистернами і спостерігав, як дозуючі насоси, у вигляді величезних шприців, наповнюють яскраво зеленим напоєм безкінечний потік скляних пляшок, які рухались по конвеєру. 
- Хмм... Навряд чи на цьому процесі вони будуть додавати Біксіт-1 в пляшки.- подумав Влад.- Сподіваюсь Макс або Соня щось знайдуть. 
Владислав, нічого не знайшовши, попрямував до точки, в якій вони домовились зустрітись всі разом. 
Тим часом Макс неквапливо проходив біля величезних вертикальних циліндрів, до яких були підключені трубки та клапани. На них були прозорі секції, через які хлопець заглянув всередину. Він зрозумів, що це були фільтри, які використовуються для очищення суміші від не розчинених часток.
Він йшов вздовж рядів обладнання і вже бачив як його чекає Влад. Софії поруч не було. 
- Давно чекаєш?- запитав Макс.
- Десь 15 хвилин. Щось я переймаюсь, що Соні ще немає. 
- Може підемо їй на зустріч?
**********

Соня
Ми розділились. Серцем я не хотіла залишатись одна, але головою розуміла, що так треба. Не було часу на страх. Потрібно було закінчити почате.    
Ряди обладнання, схожого на величезні каструлі з роторами всередині, шумно працювали не зупиняючись ні на хвилину. Масштаби були вражаючі. Напевно це і є те, що мені потрібно, саме тут відбувається замішування всіх інгредієнтів, в тому числі тієї гидоти. Але нікого не було поруч, машини просто шуміли і я не бачила щоб хтось додавав Біксіт-1. 
Я йшла далі. Ставало навіть трохи нудно від однаковості побачених пристроїв. Далі дорога звертала трохи праворуч. Підкравшись ближче, я побачила працівника. Було навіть дивно, що їх не було до цього. Перевівши погляд ще правіше я зрозуміла, що він був не один, а їх були десятки. Всі вони купкувались, як мурахи, біля п’яти змішувачів, по декілька людей на кожен. Я спостерігала як вони додають цукор, фарбники і інші інгредієнти. Ніколи не думала, що виготовлення лимонаду такий нудний процес. Аж раптом один з працівників дістав з кишені пробірку з якоюсь рідиною. За кольором це був точно Біксіт-1. Я дістала телефон і почала знімати. Навряд чи на такій відстані можна було розібрати вміст пробірки, але це було краще ніж нічого. 
Набравшись сміливості, я вийшла зі своєї схованки і пішла за одним із працівників. В такому ж робочому одязі я сподівалась злитись з цим натовпом і потрапити туди, де вони тримають цю отруту. Чоловік, за яким я йшла, підійшов до ліфту. Я стала поруч, потім підійшли ще двоє працівників. 
- Ти мабуть новенька? Ніколи раніше тебе тут не бачив.- звернувся один із них.
- Ем... Так, тільки закінчила стажування.
- І вже допустили в цех змішування? -  підозріло насупив той брови.
- Мені допоміг мій дядько. - збрехала я. 
- А хто твій дядько? - не заспокоювався чоловік.
- Гаврилюк Олександр.
- Хм.. він не казав, що влаштував когось зі своїх.
Дідько, це ж треба було назвати рандомне прізвище і так влучити, тут же працює тисяча працівників, не менше.  
- Мабуть боявся наврочити, поки проходила стажування. - спробувала віджартуватись. 
Нарешті відкрились двері ліфта і ця розмова з допитом закінчилась. Чоловік пішов прямо по коридору, а потім зайшов у двері в самому його кінці. Інші працівники з ліфту пішли в інший бік. 
І за ким піти? Розраховувати можна було лише на мою інтуїцію, тому я пішла слідом за своїм співрозмовником. 
Коли я відкрила двері, то застигла в шоці. Приміщення, не менше 100 м2, було заповнене стелажами з Біксіт-1. Це вам не кабінет професора з десятком пробірок. 
Підійшовши ближче, потягнулась щоб взяти одну з пробірок, аж раптом пролунав гуркіт, я відчула різку біль в голові і в очах все поплило. 
Коли я прийшла до тями, то зрозуміла, що сиджу зв’язана мотузками в якомусь кабінеті. 
- Даремно ви це почали. - пролунав до болю знайомий чоловічий голос. 
Картинка була поки змазана і вдавалось лише розгледіти темну постать, яка стояла спиною до мене.  Він стояв в дальньому кутку кімнати і на нього майже не падало світло. Але тут ця особа розвернулась і вийшла на світло ближче. І коли мені вдалось розгледіти риси обличчя, серце завмерло.
- Ви?!...