10.3.

Як і обіцяв, Макс домовився про зустріч з професором. Планування розмови виявилось не менш серйозним ніж планування проникнення на завод. Іван Вікторович постійно був під прицілом людей з “Лайт”.  Вони не могли зустрітись у Влада вдома, бо поки не довіряли на всі сто професору і не хотіли видавати свою адресу для своєї ж безпеки. В академії теж не варіант, адже там могла бути прослушка. Влад запропонував зустрітись в його кав’ярні, де був його робочий кабінет, де можна було без зайвих очей і вух поговорити. Так і вирішили. 
Субота 9:00. Всі на місці. Владислав виглядав дуже серйозно і напружено. Соня, в свою чергу, була схвильована. Професор більше року працював на “Лайт” і за цей час не один раз був на території підприємства. Він міг знати корисну для них інформацію, але чи варто йому довіряти?
Коротко привітавшись вони відразу перейшли до справи.
- Я так розумію, ви хочете моєї допомоги? - запитав Іван Вікторович.
- Все вірно.- відповів Макс.
- Я вже не молодий, не впевнений, що стану вам у пригоді.
- Нам потрібні в першу чергу ваші знання. Ви знаєте деякі моменти, які нам дуже знадобляться. - сказав Влад. 
- Що саме ви хочете знати? 
- Графіки роботи всього персоналу, план підприємства, кількість і розміщення камер, наявність додаткової системи охорони. - чітко вимовив хлопець. 
- Я бачу у вас серйозний підхід, юначе.- з розумінням кивнув професор. - Це не маленька кількість інформації, мені потрібен час щоб зібрати всі відповіді. Але я думаю це реально. 
- Це ще не все, Іван Вікторович,- почав Максим,- нам потрібно щоб ви зробили для нас антидот. 
- Ми можемо зробити це разом під виглядом роботи над проектом, який ми почали. Навряд чи це викличе підозри. 
Соня весь цей час мовчки спостерігала за цією розмовою. Професор виглядав доволі спокійним, але періодами трохи розгубленим. Здавалось, що вони непогано домовляються. Але тут втрутився Владислав.
- І тепер останнє запитання. Чому ми маємо вам довіряти? - відверто сказав він. 
Івана Вікторовича не збило з пантелику таке різке запитання і він залишався спокійним. На вигляд так точно. 
- Можете мені не довіряти, але я не маю на меті вас підставляти. Ви отримаєте всю необхідну інформацію на свою пошту і далі вам вирішувати, що робити з нею далі. 
Влад мовчки кивнув. Здавалося його задовольнила відповідь професора. На цьому розмова була закінчена. 
Коли вони були вдома, Соня все ж запитала: 
- То ти довіряєш професору? 
- Важко відповісти на твоє запитання. Спочатку я хочу побачити ту інформацію, яку він зможе роздобути, а вже потім думати чи скористатись нею.
- А як ти відчуваєш, йому слід довіряти?
- Мозок каже 100 разів перевірити, а інтуїція каже, що він не несе загрози. А що ти думаєш з цього приводу?
- Мені здається, що Іван Вікторович міг би відразу розповісти про нас людям із “Лайт” і нас би відразу прибрали, а не давати нам якусь неправильну інформацію і чекати поки ми спробуємо пробратись на завод. Навіть якщо розглядати варіант, що нас там будуть чекати, все це видається не логічним. 
- Мабуть ти маєш рацію. - задумано сказав Влад. 
Ранок. Пара, як завжди, вийшла на кухню приготувати сніданок. Поки хлопець робив каву, Соня робила канапки з авокадо. Пролунав звук повідомлення. Владислав взяв телефон в руки щоб перевірити і з цікавістю хмикнув. 
- Що там? - запитала Софія.
- Професор скинув мені  файл з інформацією на пошту.
- Так швидко?
- Отож бо і воно.