10.1.

Макс
Нарешті я вдома. Звичайно у Влада теж було добре, в нього великий затишний будинок, та і він досить гостинна людина, але вдома все ж краще. Після душу я відразу впав на рідненьке ліжко. Як би там не було, але воно було найзручніше, серед тих, що я знав.
Пару днів інтенсивного вивчення договору професора дуже втомили мене, очі мимоволі змикалися. Завтра вже потрібно на роботу, а після до лабораторії. Проект потрібно було довести до кінця, або хоча б продовжувати його поки ситуація з “Лайт” не вирішиться. Треба було тягнути час, інакше різке завершення проекту викликало б підозри. 
Щоб не проспати, взяв телефон в руки щоб завести будильник на 7:00. В очі впала сьогоднішня дата і в серці похололо. Завтра день народження Марго. Їй могло б виповнитись 25 років, але цей проклятий “Лайт” забрав її життя. 
Я досі її неймовірно кохаю і не можу забути. Не можу забути її бездонні блакитні очі і волосся, яке виблискувало на сонці золотом. Боже, як я сумую... Як мені не вистачає її дотиків, я досі відчуваю її запах в своїй квартирі, а може лише в спогадах. 
Я не розповідав ні Владу, ні Соні про Марго. Здавалося, що якщо я почну комусь розповідати, то біль заполонить мене. А вони, мабуть, і боялись запитати кого саме я втратив.  Я думав, що біль вчухає, але сьогодні зрозумів, що це не так. Але треба було знову зібрати себе по шматочкам і знайти сили довести свою справу до кінця. 
Вранці ледь відкрив очі. Я був розбитий. Перед роботою забіг в квітковий магазин і взяв букет білих троянд. Вона дуже їх любила... Я поклав квіти біля її могили. 
- З днем народження, любов моя...
Сльози котилися по щоках. Але цей стан був необхідний для того щоб я зжав руки в кулак і був готовий до помсти. 
Абстрагуватись на роботі було важко. Один за одним поступали тіла, в яких був виявлений Біксіт-1. Це додавало ненависті і впевненості. Дякувати богу день на роботі пройшов швидко. 
Переді мною стояла важка задача. Потрібно було робити вигляд перед професором, що я нічого не знаю і продовжувати разом працювати. 
Іван Вікторович поводився як завжди інтелігентно але строго. Я стримував свою ненависть до нього і намагався нормально працювати з ним.
- Професоре, ось я приніс результати досліджень, які мені вдалося провести в лабораторії на моїй роботі. Погляньте, цікава ваша думка. 
- Не лізьте в цю справу. Вони вам не по зубам. - протягнув той.
- Не розумію вас, ви про що? 
- Я знаю, що ви були зі своїми друзями в моєму кабінеті.
- Що? Звідки ви це взяли?
- Не виправдовуйтесь, Максиме. Там встановлені відеокамери. І я знаю, що ви взяли зразок Біксіт-1. Не знаю навіщо вам це, але зупиніться поки не пізно. Ви навіть не розумієте з якими людьми ви маєте справу. 
- Якщо це такі страшні люди, то чому ви з ними зв’язалися? 
- Мені не дали вибору, вони погрожували мені і моїй сім’ї. 
- Навіщо тоді ви мені все це розповідаєте? 
- Ви ще молоді, я не хочу щоб ви постраждали. Їм нічого не вартує забрати ваші життя. Вони не зупиняться поки не спустошать ціле місто.
- Але навіщо їм це?
- Якби ж я тільки знав...
- Ви не боїтесь, що вони дізнаються про нашу розмову?
- Мені вже немає чого втрачати. - сумно відповів професор.
- А як же сім’я?
- Вони наказали мені винайти протиотруту, а щоб в мене був більший стимул, накачали всіх моїх рідних Біксіт-1. Я винайшов протиотруту, але врятувати їх не встиг... 
- Мені дуже шкода. Вони ще поплатяться за все, що зробили. 
- Їх життя вже не повернути, не губіть своє. Ви ще молоді, у вас ціле життя попереду. Їдьте подалі з міста і не наражайте себе на небезпеку. 
- Ми не можемо так все залишити, щоб наші друзі, знайомі і далі помирали. Ми зайшли вже надто далеко і просто так нам все одно не дадуть зникнути, тому тікати це не вихід. Ви нас не переконаєте. 
- Що ж, тоді мені залишається побажати вам успіхів. Сподіваюсь ця справа закінчиться на вашу користь. Я вже не такий молодий і проворний, але може я можу вам чимось допомогти?
Хмм... Насправді можете.