Розділ 9.

Соня з коханим стояли на вокзалі і дивились як відправляється автобус, в який сіла мама. Вона посміхалась і махала їм у вікно, поки автобус не зник з поля зору. 
Софія обійняла Влада і прошепотіла йому на вухо:
- Дякую...
- За що?
- За те, що вмовив дати мамі ще один шанс і запросити на вечерю. Між нами було стільки недосказаностей і тепер ми нарешті поговорили. 
- Та немає за, що дякувати. Я просто хотів познайомитись з твоєю рідною людиною. Ти остаточно пробачила її.
- Напевно ні, на це треба час. Але все одно великий камінь впав з душі. Якось легше стало, з’явилась надія, що все буде добре. 
- Я радий це чути. 
-  Поїхали вже на роботу, не хочу запізнюватись. 
- Поїхали.
Поки хлопець проводжав дівчину до робочого місця, він схвильовано оглядався по сторонам. 
- Щось не так? - запитала дівчина.
- Ти не бачиш поряд тих чоловіків?
- Та наче нііі...- протягнула та.
-  Якщо помітиш їх, відразу напиши мені. Ми сьогодні їдемо в лабораторію, тому хочу знати їх в обличчя. 
- Добре.
Цілий день Соня намагалась їх видивитись в бібліотеці, але сьогодні вони не прийшли. Дівчина не знала добре це чи погано. З одного боку вона не хотіла їх побачити ще раз, але їх прихід був би корисним для їх справи.
- Сьогодні я їх не бачила.- сумно повідомила Софія, коли зустрілась з коханим після роботи.
- Зрозуміло. Ну що, ти готова знову вжитись в роль хіміка? 
- Ну морально готова, а ось чи розумово, буде видно.- посміхнулась дівчина. 
- Ну з академії нас не виженуть за відсутність знань. Єдине, що про вступ можна забути. - посміхнувся у відповідь Влад. 
- Охх... Як шкода. - Соня засміялась. 
Пара приїхала в академію на пів години раніше, щоб пошукати зачіпки. Вони зайшли в лабораторію, яка знаходилась в іншому крилі. 
- Думаєш треба шукати в цій частині академії? - запитав Влад.
- Думаю так, якби їх лабораторія була поруч з нашою ми б уже пересіклись хоча б раз. А так, я їх ще ні разу не бачила в академії.
- Може вони не приходили сюди всі ці дні, або були тут в інший час.
- Можливо, але поки інших варіантів де шукати в нас немає, тому треба з чогось почати. 
В лабораторії нікого не було, тому вони почали обережно оглядати приміщення. В цілому така ж лабораторія, як і та в якій вони працювали. Безліч пробірок, приладів та реагентів. Нічого, що могло б виділяти її серед інших. 
Після 10 хвилин пошуків, пара почула чиїсь тихі кроки, і поки їх не застукали, вийшла в коридор. 
- Це марно...- сумно прошепотіла Соня.- Ми навіть не знаємо, що шукати, навіть приблизно. 
- Ми тільки почали, не падай духом. Треба перевести подих і подумати з чого почати. 
- Може запитати в Івана Вікторовича?
- Ідея гарна, але треба розуміти як поставити питання щоб це не викликало питань. 
- Ну тоді для початку треба поговорити з Максом. Можливо він зможе нас хоча б направити, щоб ми розуміли що шукати і випитувати. 
- Точно, Макс! Яка ти молодчинка! Я навіть не подумав про нього.
- Молоді люди, а що ви тут робите? 
Пара повернула голову в сторону голосу і побачили Івана Вікторовича. Замість звичного білого халату, на ньому був якийсь інший захисний костюм та довгі гумові рукавички, а в руках був ящик з якимись пробірками. 
- Ми трішки заплуталися і зайшли не в те крило, ми йшли до нашої лабораторії. - сказав Влад.
- Вам не варто тут знаходитись, в цьому крилі працюють з особливо токсичними та вогненебезпечними речовинами. Тут потрібен інший рівень захисту, білих халатів буде мало.
Влад з Софією переглянулись.
- Ми вже йдемо. Вибачте.- сказала дівчина. 
- Це просто для вашої безпеки, тому біжіть. 
- Так звичайно. - сказав Владислав. 
Професор посміхнувся і пішов далі по коридору, а потім зник за рогом. Соня тихенько пішла слідом за професором. 
- Що ти робиш? - прошепотів хлопець.
- Хочу подивитись куди він пішов. 
Дівчина обережно виглянула і тихо зойкнула, сховавшись на місце. 
- Це вони!!!! Це вони були в бібліотеці!!!
Влад теж виглянув і побачив професора з двома чоловіками, які заходили в якесь приміщення. На дверях було написано “ стороннім вхід заборонений”.