8.4.

- А що? Чого тоді?!
- Ми просто кохаємо один одного.
- Ну і дурепа. Але хай буде так, життя ваше і лише вам набивати свої шишки. 
Соня важко видихнула. 
- Мам, давай не будемо про це. Скажи краще, ти на довго приїхала в місто?
- Та ні, завтра вже поїду? 
- Куди?
- Ой це така цікава історія. Коли я летіла з Франції від того бовдура, я познайомилась з таким імпозантним чоловіком. Він живе в великому домі в сусідньому місті і запрошував мене до себе. Здається рибка потрапила на гачок, тому завтра я поїду до нього. - хмикнула Ольга. 
- Ти взагалі не змінилась.- закотила очі Соня. 
- Донечко, часи такі, або ми або нас. Ти ось бачу, теж непогано влаштувалась, такого чоловіка вицепила. Гарний, приємний, а головне не бідний. 
- Знову ти за своє. Мені не це важливо у відносинах. 
- Знаю, знаю... Ну що ж з вами було добре, але мені час йти?
- Так швидко? - здивувалась Софія. - Ми майже не поспілкувались.
- Скоро зачиняються готелі, тому треба встигнути. 
- Ви можете залишитись в нас, кімнат вистачає, а завтра я вас відвезу на вокзал.- сказав Влад.
- Та якось не хочеться заважати молодій парі.
- Мам, залишайся, ти не будеш нам заважати. Так в нас буде трохи більше часу поспілкуватись, я тебе так давно не бачила. 
- Нууу... Добре, вмовили.
До кінця вечері неприємних розмов більше не було. Вони говорили про подорожі, роботу, хоббі. Соня видихнула і остаточно розслабилась. 
- Мам, ходімо я покажу твою кімнату.
- Ходімо.
Софія повела маму до гостьової спальні. Кімната була невеличкою, але дуже теплою та затишною. 
- Тут дуже мило.- сказала Ольга, оглядаючи кімнату. 
- Мені теж подобається ця кімната. Тут дуже світло в будь-яку пору року.
- Ти змінилась.
- Ти ніколи і не знала яка я була справжня. 
Ольга різко замовчала, наче її зачепили ці слова.
- Вибач...- сказала Соня. - не хотіла тебе образити. 
- Не вибачайся. Ти права, я дуже мало часу приділяла тобі. Мені дуже шкода, що мене не було поруч коли тобі це особливо було потрібно, коли ти дорослішала, закохувалась, ставала жінкою. 
- Так... Мені теж шкода, але час не повернути. 
- Я знаю, золотко, але дай мені шанс бути поруч зараз. Не відштовхуй мене.
- Я не відштовхую тебе, просто мені потрібен час.
- Розумію. Я не буду тиснути на тебе.
- Дякую. - посміхнулась дівчина. 
Ольга також посміхнулась і обійняла доньку. Соня вже забула як це приємно, коли мама поруч, коли відчуваєш її тепло та аромат її улюблених солодких парфумів, які за стільки років так і не змінились.
Наступного ранку Софія і Влад поїхали на вокзал проводжати маму. 
- Ти ще приїдеш до нас? - запитала дівчина.
- Звичайно приїду, сусіднє місто це не край світу. 
- Напиши мені, коли доберешся, щоб я знала, що все добре. 
- Добре.
- Приємно було познайомитись.- сказав Владислав.
- Мені теж.- посміхнулась Ольга. - Па-па, рідненькі!