5.2.

Соня прокинулась від вологого відчуття на обличчі. Вона подумала що її цілує хлопець.
- Ну Влад, дай мені ще трішки поспати.- сонно протягнула та.
Коли вона відкрила очі, то побачила, що її облизує цуценя. 
- І тобі добрий ранок, маленький. Ти мабуть зголоднів? 
Хлопця в ліжку не було. Дівчина з цуценям в руках попленталась до кухні, де і застала Владислава за приготуванням сніданку.
- А що ти тут робиш?- запитала дівчина.
- Ой ви вже прокинулись. А я вирішив приготувати нам сніданок. Думав ти ще будеш спати і я встигну подати тобі в ліжко.
- Я б з радістю ще повалялась, але наш новий друг зголоднів і настирно намагався мені про це повідомити. 
- Може розповіси де ви “ познайомились”?
- Хтось залишив його в коробці поруч з бібліотекою. Він замерз і був дуже голодний. Мені стало його шкода і я вирішила його забрати додому.
- Ну я і не сумнівався, що ти не зможеш пройти повз. Вигадала йому ім’я?
- Ще не думала. В тебе є якісь варіанти?
- Може Лакі? Типу щасливчик.
- Ооо ні.. Всі кажуть, що це ім’я саме не щасливе.- засміялась Соня.
- Ну тоді може банальне ім’я - Сніжок?
- Хм.. а мені подобається. Наче і просто, але йому личить. Ну що будеш Сніжком, маленький? - звернулась цуценя.
У відповідь той загавкав і замахав хвостом.
- Здається його подобається,- зауважив Влад.- Сніданок вже готовий, ходімо за стіл.
Як і багато речей в цьому житті хлопець вмів гарно готувати. Ну просто ідеальний чоловік.
Смачно поснідавши пара почала збиратись в супермаркет. Потрібно було придбати новий продукт для перевірки в лабораторії. Вони продовжили перевіряти хозтовари і цього разу вибір припав на аромодифузор, який рік тому з шаленою швидкістю увірвався на прилавки магазинів і супермаркетів. 
Максим чекав їх вже в лабораторії, щоб не привертати зайвий раз увагу.
- Привіт, що у нас сьогодні? - запитав Макс, відкриваючи пакет.- Угу, аромодифузор. Знаю такий, популярний зараз. Сьогодні в мене майже немає роботи, тому дізнаємось швидко. Мені потрібно хвилин 30, якщо хочете можете почекати в коридорі.
Софія з Владом вийшли в коридор і сіли на лавку.
- Як ти думаєш, сьогодні щось виявимо? - запитала Соня.
- Хочеться в це вірити. Але якщо і ні, то не страшно, ми тільки почали пошуки. 
- Якщо чесно я навіть трішки не готова дізнатись зараз. Я не впевнена, що знаю що робити далі. 
- Для початку треба дізнатись. А потім ми все вирішимо. Пам’ятай, ти тепер не одна. 
- Це мене і заспокоює.- притулилась дівчина до Владислава. 
Залишок часу вони просиділи мовчки, занурюючись кожен в свої думки. В коридор вийшов Макс. Він оглянувся по сторонам, поруч нікого не було.
- Не цього разу.- коротко відповів той.
Шкода було це почути, але Соня була вже готова.
- Відвезти тебе на роботу? - підбадьорюючи обійняв за плече Влад.
- Якщо тобі по дорозі, то поїхали.
На роботі дівчина швидко вирішила робочі моменти і продовжила пошуки потрібної інформації. Перебираючи матеріал, нотатки заносила собі в блокнот. Коли раптом в неї закінчилась ручка. Соня почала копошитись в сумці, але там іншої не знайшла. 
- Ань, в тебе випадково немає запасної ручки? - запитала вона у дівчини яка її стажувала. 
- Ні, вибач. В мене лише одна для журналу, а іншу роботу я виконую або на комп’ютері, або на планшеті. Подивись в столі в середньому ящику, там попередня працівниця завжди тримала всяку канцелярію. 
- Дякую.
Соня відкрила стіл і побачила різні маркери, ручки, скріпки та багато іншого. Вона обрала підходящу  ручку і хотіла вже закривати шухляду, коли її око впало на якусь записку. Вона взяла її в руку щоб подивитись. На ній був короткий надпис “ припиняй свої спроби щось дізнатись, якщо хочеш жити”.