3.2.

Вони вже під’їхали до будинку Соні. І Влад вийшов провести її до дверей під’їзду. 
- Мені так соромно за свою поведінку перед тобою, за цю спробу напитись і все інше.
- Сонь, я все розумію, не переймайся. Але наступного разу твоїм перезавантаженням буду займатись я, тому одягай зручний одяг і завтра я за тобою заїду. О 15:00 буде зручно?
- Ну я тепер безробітна, тому мені в будь-який час зручно,- сумно усміхнулась Софія.
- Тоді домовились.
Залишок дня дівчина провела за книгою. Сюжет все далі затягував її в свої тенета. Лицарі, придворні дами, королі і королеви - все це так відрізнялось від реального сучасного світу. Але світ був занадто жорстокий, тому Софія все частіше ховалася від нього тут, в лапах книжкового дійства. Книжкова крамничка була невеликим спасінням від міського безумства. А тепер в неї забрали і це. 
Раптом задзвонив телефон, вириваючи дівчину з задумів. Номер був незнайомий.
- Ало, слухаю.
- Добрий день, Софіє. Це друг покійного Генадія Сергійовича. Я дізнався, що його донька закрила книжкову крамницю і ви залишились без роботи. У нас через тиждень звільняється місце в бібліотеці на центральній площі, можливо вам буде цікаво?
- Це дуже цікава пропозиція, але звідки у вас мій номер?
- Донька Генадія Сергійовича попросила мене приїхати і забрати всі книги, а там я знайшов вашу трудову книгу і резюме. 
- Ох тоді все ясно. А що сталось з книгами, якщо не секрет?
- Не хвилюйтесь, вони всі цілі і передані до нашої бібліотеки.
- Я вас зрозуміла. В мене є час подумати над вашою пропозицією?
- Так, звичайно. До наступного тижня, якщо щось вирішите, наберіть мене по цьому номеру. 
- Добре, дякую.
- І вам дякую, сподіваюсь до побачення.
- До побачення.
Доля наче почувала себе винною за проблеми, які підкидала дівчині, і сама ж їх вирішувала. 
Влад, як і обіцяв, заїхав о 15:00. 
- Ну що готова до перезавантаження? 
- Дивлячись, що мене чекає, - відповіла дівчина, нервово глитнувши. 
- Довірся мені і все буде добре. В будь-якому випадку це буде краще ніж напитись в клубі.
- Ой не нагадуй,- засміялась Соня.
Вони їхали вже приблизно пів години. На вулиці, як ніколи, було сонячно і віяв приємний теплий вітер. Зима наче відступала, даючи ще трохи насолодитись теплом. Ще хвилин через 10 вони вже були за містом.
- Куди ми їдемо?
- Ми вже майже на місці, скоро сама все побачиш,- багато обіцяючи посміхнувся Влад.
Машина зупинилась і вони опинились на якомусь мосту. Вид був неймовірний. З мосту було видно великий каньйон з крутими берегами, вкритий зеленою рослинністю, знизу виднілась річка, а збоку густий непроглядний ліс. Наче зовсім не поєднувані речі природа зібрала в одному місці. На мосту було багато людей, хтось просто фотографувався, а хтось стрибав з мосту на резинці ( баджи джампінг*). 
- Ооо ні, тільки не кажи, що ...
- Тааак.. Ми теж будемо стрибати.
- Нізащо! Ти божевільний!
- Тобі сподобається. Ходімо!- потягнув хлопець Соню  за собою. 
Вони підійшли ближче. Влад захотів показати, що це не так страшно, тому був першим. На нього одягли страховку і провели інструктаж, але по ньому було зрозуміло, що це не перший його стрибок. Він став на спеціальну платформу. Почався відлік 1... 2... 3... і крок вперед. Соня аж зойкнула від страху.
- Ну точно божевільний! - подумала вона. 
Влада підняли наверх і тепер була черга Соні. Вона була вже одягнена в страховку, але боялась вийти на платформу. 
- Не бійся, я з тобою,- взяв її за руки хлопець,- Готова?
Дівчина невпевнено махнула головою. Вона встала на платформу. Почався відлік. 1... серце зрадницьки прискорило темп... 2... ще швидше... 3... і наче зовсім завмерло на мить... і крок вперед.
- Аааа....
Секундне відчуття вільного падіння відчувалось цілою вічністю. Потоки вітру, адреналін. У вухах так пульсувала кров, що Соня навіть не чула власний крик. 
- Я це зробила! Зробила!!!
- Ти молодчина, як тобі відчуття? Перезавантажилася? 
-  Це неймовірно!
- Радий це чути, - посміхнувся Влад. - Але це тільки початок.
- Заінтригував. І що нас чекає далі?
- Потім, все потім. А поки нам треба збиратись. Нас чекає ще одна невеличка подорож до наступної локації.