Бій горячий.

Поліцейска машина зупинилася перед самим занебаним будинком. Друзі вийшли із машини , та сали навпроти руїн . Здавалося що будинок спостерігає за ними , розмірковує про те що вони можуть. Час здавалося завмер на місці. Через розбиті шибки , подмув холодний ( посеред літа) вітер , наповнений смрадом розкладання.

Марина дістала ліхтарі які дуже яскраво освітили  все що було навкруги. Із темряви на них визорнули спочатку сирі  покриті мхом, стіни  покриті тріщаними ,крізь які пробивалися дикі трави попалам із виниградом. . Вибиті вікна , ворожо блимали на прибулих шклом , який здавалося дрібіжжяв у повітрі , а полутемряві змінювали свою форму , і перетворювалися на страшні обличчя з іклами. А через обваленний дах , можно було побачити небо , на якому з'явилися зорі. Прогнилі балки здавалося задзвеніли в темряві.

- Ну що , друзі , ви готові? - тихо промовив Ігор , який легенько обійняв Марину за талію, та озирався на вкруги.

- Треба йти! І швидко... Поки ми не втратили час... - промовив Януш , перезаріджаючи табельну зброю , і ховаючи її в кабуру.

- Я не думаю що ця зброя тобі допоможе , друже! - випалив Ян , ще сильніше притискаючи книгу до грудей , та додав .- Я думаю треба заходити в середину будівлі , бо щось мені здаєтся , що брамі пекла не подобаєтся.... Те що відбуваєтся!

Хлопець зблід , та почав швидше дихати , хапаючі ротом повітря.

- А що відбуваєтся ?- нервово запитала Марина.

- Не подобаєтся що ми разом тут... давайте швидше!- промовив Ян розвертаючись обличчям до маєтку.

Друзі взяли увімкнені ліхтарі , Януш увімкнув робочий освітлювальний прибор, та вони зайшли в середину будівлі. Це був коридор колись мощенний мармуром , а тепер порослий травою , підлога потріскалася (або була кимось розбита) та поросла травою. В середині було сиро , та пахло затхлостью , бродінням , та солодким запахом розкладання. Марина відразливо закашлялася. А хлопці  обступили дівчину з усіх сторін. Вони двинули вперед. Та тут подув вітер ще сільніше , з усіх сторін , та здалося що і середини будинку промовив голос. Темний , жорсткий , неприємний голос. Кожен із них почув своє. Марина підняла очі та заридала , одразу впавши на коліна. Вона простягла руки до гори , качаючи головою  із сторони в сторону , щось шепоча під ніс.

Ян розвернувся в сторону сходів що вели на другий поверх, почувши жіночий голос, та промовив :

- Ліка? Це ти?- і хлопець пішов на сходи , не дивлячись на друзів , пішов на сходи гукаючи когось , час від часу.- Ліка? Це не можеш бути ти... Я вже йду! Кохана... не бійся , я тебе відпущу!

Януш дістав пістолет, і прицілившись десь над головою Яна , та гучно промовив :

- Друже , постій , Ліки немає з нами , стій... Стій Яне , вона мертва... Ні!!!

Та голос поліцейського не мав впливу на Яна , він просто дійшов до сходів , і почав підійматися на гору. Сходи захрумкотіли , прогнили дошками , під ногами у хлопця.Вітер подув ще сільніше , і голос зазвучав другий раз. На цей раз Ігор почув голос , і це був голос Бориса. Ігор почав озиратися на вкруги , відпустивши руку Марини. Він лякав чоловіка. Казав щоб він йшов у бібліотеку , де вони мають поговорити. А як ні , то він Борис , доберется до Марини , і її самих солодких місць.

- Так , добре Борисе... Тільки  не чепай Марину... Я вже йду!!!

Із цими словами Ігор пішов кудись на право , у глиб маєтку , та зник з очей. В третій раз подмув вітер. Януш теж почув голос. Голос Андрія. Металевий голос промовив :

- Братику , це Андрій , повернись до мене.... - Януш розвернувся і прямо по киродору стояв його покійний брат Андрій , але він був мало схожим на нього  , шкіра порвалася в багатьох місцях та повисла лоскутами. Були видні кістки. Очей не було. З нього лилась якась гидота. А марення що постало перед Янушом продовжувало .- Ходи на кухню цього прекрасного дому... Шляхетні люди сьогодні приймают нас у себе , треба бути відчливим... Ходи зі мною на кухню , там і поговоримо... І заради мене , сховай свою зброю , цим ти наносиш образу шляхетним Андруховичам!!!

І Януш послухвся. Він сховав свій пістолет до кабури , та пішов прямо по коридору , куди кликав його голос. Марина лишилася сама. Вона озиралася на вкруги , гадаючі що їй робити далі. Розгублено. По шкірі пробижали мурахи. Стало дуже холодно. Нестерпно. І страшно.

 А Дашкевич який стояв поряд із Мариною, і слідкував за усіма уважно , і здаєтся тільки того і чекав щоб друзі ( ще більше наповнючісь злобою , як зарядкою від електроенергії) розділилися і дали йому шанс.  Ось і настав час. Він став видимий як тоді коли дівчина лишилася сама. Він підійшов до неї у притул , та промовив :

- Привіт маленька! Готова розповісти все , все , все , дядьку Андрію?

Та Марина не відповіла нічого , а тільки закричала , що мала сили. І її крик знайшов відлуння у підземеллях старого маєтку.

                                                                         *****

Мар'яна вже не спала. Вона стояла у нічній сорочці , та дивилася на свою тіло , що лежало на канапі. Мертве тіло , що повільно застигало , та почало розкладатися у липневій ночі.  Вона шкодувала про багато речей у своєму житті. Але так само хотіла жити , як жили усі інші. Та її час прийшов. І вона просто заснула , але забула проснутися. Вже не могла. Вона хотіла , прокинутися з ранку , та побачити своїх онучек. Проте вона померла.

Вона вже вивчила свій новий стан. Вона була знову молода. І сильна. Здавалося вона скинула тягар , який тягнула на плечах. Вона була вільна. Все на вкруги наповнювало душу добром , а головне силою. Вона подивилася на свої молоді руки. Стиснула в кулаки. Вона не відчула болі. Лише хвилю нової , незнаної до цього сили , і легкості.

Так вона померла , як померли цієї ночі , багато людей. Але вона могла дещо зробити для своїх онучек. Вона могла бути цієї ночі біля них. Захистити їх від Францішка , та всіх інших покійників. А тіло з рештою згниє у труні , а вона отримає спокій. Спокій на який вона заслуговувала. Вона взлетіла в гору , через стелю , та полетіла у небо. А потім різко розвернулася , та шо мала сили , полетіла в сторону маєтку Андрухович. Вона летіла швидко , і посміхалася сама собі. Вона була вільна.