Боже , як воно смердить.

Ігор нарешті міг нормальнои ходити. Ну якщо порівняти із тим що він більше місяця пролежав. Так він виходив на вулицю, останній тиждень , розмовляв, казав що йому краще. Але долав він дорогу зараз дуже тяжко. Він їхав на таксі ( за яке заплатила Марина ) до Януша  , цього опера. Він дав згоду. А Ігор не мав вибору. Як дізнався чоловік , брат цього поліціанта нещодавно загинув , тому була вільна кімната. Чому він погодився запросити такого розбійника як Ігор до себе , він не знав , але з рештою то буде додатковий стімул. 

Чоловік їхав і на кожній ямі він охав від болю. Він розумів що йому ще доведется довго лежати , але не був певний що Янушу це сподобаєтся. Радше не сподобаєтся. Він буде намагатися знайти роботу як найшвидше , щоб були грощі щось зняти. А далі стане на ноги. Зможе бачитися із Мариною. Так , Марина... При згадці про дівчину чоловік посміхнувся. Ця дівчина йому дійсно подобалася. Дуже.

-Вам тут виходити?- запитав таксіст , вибивши чоловіка із його думок. Ігор підняв голову та подивився на вкруги. Це був не Глухов , і не центр.  Це було передмістья Тарсевича. Тупікова вулиця. Вулиця наповнена польскими будинками.

-Так , певно що це то місце... - задумливо промовив Ігор.

Із цими словами чоловік протягнув гроші таксисту , та мовчки вийшов на вулицю. Він підійшов до будинку де зупинився таксист. Біля брами стояв чоловік , повністю сидий. 

"Це певно батько Януша..."- подумав Ігор , та пройшов ближче до нього протягуючи руку.

                                            ****

Яніна летіла в сторону Львова. Вона відчувала легкість. І певно що була щаслива. Здавалося що вона зробила все що мала. Вона летіла , та посміхалася сама собі. Сміялася , від того щастя , та летіла , з такою швидкістю на яку мала змогу. Рідний Тарсевич лешився далеко позаду .

А по переду жінка бачила шпилі костелів Львова. Яніна розміялися , та прискорилася , так швидко що переместилася на Площу Ринок. Розвернулася над басейном з Нептуном , взлетіла до гори  , направившись в сторону Львівського вокзалу.

Ось і він. Різьблені статуї , з білого каменю , над башнями , пролетівши вона долетіла до першої колії . Там стояв старий паравоз , який спускав пару , і свистів , сповіщаючи всіх що скоро поїде. Яніна призимлилася поряд та почала йти повз вагонів, які здавалися пустими. 

Вона йшла , і тільки біля одного вагону стояв провідник. Це був вінтажний ВІП -вагон. Вона підійшла до провідника. Чоловік стояв у формі працівників зализницю польських часів. Він був блідо -жовтим , а очі впали і майже не було змоги роздивитися.

-Чещь , квиток проша....-сказав провідник.

-Який білет.... - але квиток і так з'явився в руках жінки. Вона подивилася на нього , та протягнула його провіднику. Він схопив квиток, та прокапостував його.

-Проходжі пані... Потяг скоро руха...! То ви і так вже вше затримачели як могли....

Яніна потистнула плечима , та зайшла впотяг який освітлювалсяя клясовими лямпами. Жінка пройшла коредором ( дивовижним  випадок назвати можна ) і відчула солодкий , запах що виликав відразу , запах розкладання , запах смерті. Вона посмикала одні двері -замкнено. Потім інщі . Теж саме. Вона пройшла увесь оридор купйного вагону , та всі двері були зачинені. Та одні двері відчинилися . І жінка увійшла.

В середині сиділа жінка . Стара жінка ,в старомодній сукні , та в захесних оулярах , в пальто із пухнастим воротом. Жінка повернула голову в її бік , щось хрустнуло. Щелепа відкрилася  і впавла, та так сильно що завмеро , і було видно як рухаєтся чорний язик.

- Ооо вітам кохані..... ти багато вичерп'яла.... сідай...

Знову щось хрустнуло , і Яніна побачила що через залишок шкіри було видно зламані кістки. Жінка повільна пройшла в купе та сіла на запрановано місце. 

-Моє ім'я пані Нінель Андрахович.... А можна просто , пані Нінель! Зубачивши на те цо ти наробиля.... Ну я думаю тшеба виправляти.... 

Вагон смикнувся. Та пішов в хід. Паравоз дав сигнал, а ще за мить вагон потрапив у щільний туман. Яніна не відчувала плину часу , скільки і куда вони їхали. Але Яніна відчула в перше з того часу як померла споій. І десь можливо в середині радість від того що вона не відчувала болі.

-Так ось....- скрежетаючі продовжувала пані Нінель ,-  Це потяг... місце де ти будеш відшкодовувати свої вчинки за життя... і можливо за декілька років... полетіш до раю.... Як на то буде Його Воля!

Знову щось хрустнуло  і жінка показала кручковатим пальцем в гору. Яніна посміхнулася , та кивнула.

 -А до тего часу.... Допоможемо як зможемо!!!

Здалося що захрустіло все тіло пані Нінель , та вна однією руко зняла окуляри . І одразу засяяли очі блакитним  світлом , і окутало все Яніну. Вона перестала відчувати будь що. Жінка розплющела очі , і вона вже була одягнута. В дивовижний одяг. Позаминулого століття. І капелюшек із вуалью. І на впроти сиділа пані Нінель . І була вона звичайною літньою жінкою. Тільки дуже блідою. 

                                                                                        *****

Януш прокинувся від відчуття що хтось є в його кімнаті. Він мав власну зброю , але дотягнутися до неї не мав змоги. З іншого боку не мав звички тримати щось небезпечне у ліжку. Окрім часів АТО , коли він спав зі своєю зброєю. Напевно саме то му він не мав такої звички. Просто кажучи набридло. Але тепер він того дуже шкодував.  Чоловік сів на ліжку. Озернувся. Було дуже тихо. Але в кутку хтось стояв , Януш не міг розглядіти хто то був , але того видавала яскраво біла сорочка.

- Хто тут є?-голосно запитав чоловік , не вставая з ліжка.

-То есть я.... Францішек...

-Що ти тут робиш? Тобі немає чого тут робити .... Здавайся! Ти вбив людину , і маєш нести покарання ! Але і тут ти не повинен буде ... Розумієш?  Тут живуть мирні люди!

-Так? Такі як Ігор , в покоях твоєго брача? Це хлоп має понести смерч.... Але !!! Я тутай не для тего... Ти маєш розуміте... Я знаю де чало Яніни...