1864

Марина їхала в автобусі. В неї на душі було якось неспокійно, а думки розсіювалися. Дівчина була занепокоєна тим аспектом що Ігор сьогодні виписується до дому. Та й дому в нього вже не було , не на Сході, не тут в Тарсевочі. На Сході майно він втратив , а тут у цьому місті , за неоплату його викинули геть разом з речами. Не кого не турбувало не його здоров'я , а ні життя. Окрім можливо самої Марини.

Але все ж таки то був останній день його прибування у лікарні. Йому вже не було потреби спілкуватися із Мариною. Цього найбільше боялася дівчина. Вона навпаки хотіла спілкування. Можливо не тільки , але це все було неважливо, якщо сам чоловік того не хоче. І як здавалося Марині він того не хотів. Можливо дарма вона так думала. Дитячі страхи , так називала їх її мама.

Дівчина в свою чергу не хотіла чути того від Ігоря. Але виходу не мала. Вона їхала до нього, із наміром привітати. І попрощатися. Бо знала що то останній раз коли вони побачатся. Але Марина мала знати. Вона хотіла то почути від чоловіка. По дорослому.

Ось і знайома зупинка куди приїжджала Марина так часто, цілий місяць. Ось двері в які вона не встигла помітити як увійшла. Ось Реєстратура , де медсестри її знали. Як рідну. Вона пройшла швидко повз, навіть не з ким не привітавшись. Ось двері ліфта, вона натиснула кнопку виклику , як увісні.

Вона навіть не помітила як дісталася до палати. Тримтячими руками відкрила двері. Зайшла. На ліжку сидів Ігор, притискаючи легенько руку до живота. Марина посміхнулася. Чоловік також.

-Ну що готовий вийти у велике життя?- сумно запитала дівчина замість привітання.

Ігор здивовано подивився на дівчину та промовив:

-А де привіт?

-Привіт... 

-Що з тобою?- хмуро запитав чоловік.

-Ні чого... А що має бути?

-Ти якась...-почухав щось за затишком чоловік уважно прдивився на Марину. Потім похлопал рукою по канапі вказуючі дівчині що вона має сісти. Марина хмуро сіла на канапу поряд.

-Ти поїдеш?

-Куди?- здивовано запитав Ігор.

-Ну як? На схід... До дому! Полишеш мене....

-Аааа ось чого ти така.... - чоловік розміявся , та приобнявши Марину , додав - я від тебе не куди не дінуся...

Із цими словами Марина палко впилася губами в губи чоловіка . А очі чоловіка огорнула рожеве пилина.

                                           ****

Януш  стояв в секційній залі номер вісім. Його одягли як лікаря , операційний костюм , маску , та колпак. Але маска не дуже допомагала. Чоловік все одно відчував солодковатий запах розкладання. Запах смерті.

Але Янушу то не заважало. Він був звиклим до того ,(згадуючи брата і мертву Оксану) ще з часів АТО. Але не бачив відгризаної голови. Розтин не мав значення , чоловік і так знав від чого Борис помер. Лякало те що він був сивим. Повністю. І маска страху назавжди постала на обличчі чоловіка. Воскова , страшна , такої він ніколи не бачив.

Голову приладнади до шиї , але ховати чоловіка все одно будуть в закритій труні. Якщо звісно хтось прийде проститися із ним. Януш зробив запит на Схід України. Але то було поки що марно.

Дивлячись на тіло мертвого Бориса , поставали нові запитання які не мали відповіді. Хто такий цей Францішек Вишневецький? Яку роль він грав в усіх цих подіях? Як він потрапив до закритої ковалерки де знайшли мертвого Бориса? 

Але дещо Януш знав точно. Це Францішек вбив Бориса. Так жорстоко. Але навіщо? Та дещо Януш знав точно. Він його заарештує. І посадить. За вбивство спільника. Але з першу дещо перевірить.

                                           ******

Ян стояв на впроти Львівського Обласного архіву. Він дивився на величезну будівлю і думав про те скільки архів ховав таємниць. Хлопець курив та мріяв. Це надихало. То була бібліотека, тільки іншого спрамування. Іншого формату.

Януш подзвонив старому другу , і попросив допомогти. Ян не відмовив. Тим паче то була його порафія. Його стихія. Але єдине місце де він міг про це дізнатися це був архів. Це була не та маленька будівля в Тарсевечі. Це була була десятиповерхова. Повна старих паперів. І таємниць.

Ян видохнув порцію диму , кинув опалок в урну , та закроковав в сторону будівлі. Піднявся сходами. Відкрив двері та зайшов в середину. В коридорі було прохолодно, та пахло старими книгами. Хлопець посміхнувся. Це було щось. Для нього. З рештою він почав повертатися. В рідне місце. Запах бібліотеки.

Цього разу його цікавило , майже забуте повстання. Польське повстання. Січневе. Вже за десять хвилин Ян гортав старовинні папери , в читальній залі архіву. І чим більше він гортав , тим більше посмішка зходила з його обличчя.

                                          *****

Францішек знову сидів в старому маєтку. Температура повітря була надто високою цього ранку, і хлопець знайшов саме темне і вологе місце в усьому будинку. Другий поверх. Колишня бібліотека. Хоча верніше сказати те що від неї лишилося. 

Кімната була пустою , але лишила колір який нагадував , колір червоного дерева. Із сірим відтінком. Столу , на якому колись читали , не було. Залишок від стендів , книг не було , а полички поламані . Залишок старих книг гнили в протилежному кутку.

Хлопець облакатився о стіну, і дивився у розбите вікно, в садок що заріс сарниками. Але його пам'ять знову віднесла його в минуле. На поле битви . Він згадував перед останній бій. Спочатку москалі обстрілювали з гармат . Потім пішла піхота. Францішек дістав зброю. Оголив саблю.

Хтось перезаріджав рушницю. В ранкову тумані було видно як солдати йдуть на багнети. Почулися постріли. І всі хто був , разом із Францішком , побігли в сторону ворога. Лилась кров. Крики , стогін , лайка. Здавалося що ворог не закінчиться. 

Хлопець не знав скільки часу це тривало. Набої скінчилися. Вони просто різали один одного. А тіла лишали там де люди падали. Поляк вбивав москаля , а москаль різав поляка. Це тривало безліч часу. Та ось пролунала знову артилерія. Бомби стали падати цього разу і на голови москалів , вбивав їх.