1863

Елжбета промучилася всю ніч. Не спала. Спершу ридала , сильно. Вона плакала так довго що з рештою не витримала Марина яка встала з ліжка і вийшла геть. Де була кузина , дівчина не знала. 

Коли сили забракло, Елжбета просто критилася з боку на бік , прислухаючись не стукнули раптом двері. Але двері не стукнули . Просто Марина повернулася до кімнати. Вона лягла на канапу , і здається заснула.

А Елжбета все крутилася з боку на бік. Вона задавала собі одне і те саме питання : "де мама?" Вона обшукала місто, пройшла по центру , і звернулась навіть до поліції. Марно. Вже два дні. 

Та то лише підігріло її і так не простий стан. На тлі цього ще зник і Францішек. Вже два дні його не було поряд. Вже два дні. Здавалося що він полишив дівчину. Але легше не ставало. А тільки гірше. Гірко і тяжко. Біль вона намагалася тримати у собі. Але більше сил не мала , а лишився лише сум , який прорвався як болюча язва.

                                        ****

Януша везли в службовій машині , він сидів тихо, тільки час від часу випускаючи чергову порцію диму у відчинене вікно , від цигарки що він курив. Чоловік мовчав увесь час. Він майже мав відповіді на свої питання. Він ще раз допитав Ігоря. А той радо розповів все що знав. Він розповів про Бориса. Та й з рештою все що тільки міг , аби (на його думку) стати на шлях виправлення.

На думку Ігоря це був небезпечний чоловік. Він також був певний що він напав на Ігоря , та наніс йому два ножових поранення. Далі Януш також двічі допитав Елжбету. Та в свою чергу розповіла , що Борис був тієї ночі коли напали на дівчину. А ще цей самий Борис був знайомий матері дівчини , Яніни.  Жінка зникла. Януш мав припущення , і це все що в нього було. Доказів бракувало.

Все що знав Януш , це те що Борис напав на Ігоря , і намагався його вбити. Він точно мав відношення до зникнення Яніни. Можливо до вбивства. І це давало підстави для затримання чоловіка. Та Януш мав питання відповіді , на яке не було. Яке до цього мав відношення Францішек? Чи він вже зіграв своє , врятувавши Елжбету від ґвалтивників ? 

За цими думками чоловік не помітив, як доїхав до того місця де орієнтовно жив Борис. Біля парадного чекав власник , який був зляканий дуже сильно. Це був чоловік , років сорока, сивий. Він стояв та крутив нервово ключі. Януш та два полісмена вийшли з ним. Чоловік посміхнувся власнику квартири, та протягнув йому руку , яку він потис , слідчий промовив:

-Добрий ранок , пан Дашкевич , я капітан поліції. Мене звати Януш.

Із цими словами Януш дістав посвідчення та протягнув його Дашкевичу. Той кивнув , навіть не глянув в посвідчення, а Януш тим часом продовжував :

-Це я вам телефонував що до вашого поселенця...

-Що він накоїв пан капітан? -нервово запитав Дашкевич.

-Поки зарано щось казати , на зараз , ми маємо до Бориса кілька питань. Ми можемо увійти до парадної ?

-Так , звісно ,пан капітан!- відкриваючи двері промовив власник , пропускаючи поліцменів вперед.

-Який поверх?- запитав Януш тихо.

-Четвертий... Але чекайте мене!- ледве встигаючи сказав Дашкевич, чоловікам  в слід. Але хлопці вже були біля потрібної квартири.

Пролунав стук в двері. І Януш голосно прокричав :

-Борис , це поліція, відкривайте двері. 

Але у відповідь була лише тиша. Хлопці ще раз постукали, а бідолашний Дашкевич, доповз до дверей , ледве переводячі подих, і нервово задзвенів ключами :

-Борис , повторюю , відкривайте, або ми відкриємо самі ці кляті двері!!!- але у відповідь так само повна тиша. Януш почекав трішки, та дав знак, Дашкевичу. Той тримтячими руками відкрив двері.

Хлопці залетіли , один за одним, зі зброєю в руках, на кухню, пусто. В маленьку кімнату, пусто. Зайшли у вітальню, і одразу опустили зброю. Їм постала страшна картина: на підлозі лежав чоловік у ніжний білизні, в калюжі крові, із відірваною головою. Абсолютно сивий. Очі скляні.

-Хлопці що там?- запитав Дашкевич. Та побачивши Бориса , пошатнувся, та з грюкотом впав , втративши свідомість.

                                          ****

Францішек сидів спершись о дерево що росло посеред вітальні, маєтку Андрухович. Він дивився наполовину зруйнований комин , який обвили рослини. Колись там горів вогонь, який давав тепло. Тепер тут було пусто. І сиро. Холод (який давно не відчував Францішек) здвалося наповнював саму душу чоловіка.

Хлопець відчував разом із сиростью , застарілий запах смерті. Який здавалося посилився тут назавжди. Де багато років не хто не жив. Де боялися жити. Вважали проклятим місцем. Але це місце , яке було повне спогадів його життя. Давно загубленного , але щастливого життя.

Францішек закрив очі. Здавалося він полетів кудись. Для нього він сидів в креслі. Комин горів. Був початок січня . На поличках навпроти, стояв стіл , та не велике зібрання книг на різні теми. Поряд на столику стояв тяжкий кришталевий бокал із вином. Здавалося , що все повернулося. 

Хлопець курив сигару , пив вино. Був бал. Свято , бо Польща поновила своє існування. У Варшаві засидав Тимчасовий уряд. Московія готова ввести війська. Початок війни. Війни тривалистью в рік. Тоді хлопець був молодий. Він був щасливим.

Десь в бальній кімнаті лунала музика , та сміх. Бал у розполі. Францішек посміхнувся. Він тільки вступив у повстанське військо. Придбав нового коня. Чорного. Того самого який зараз стояв біля зруйнованого маєтку Андрухович. Він отримав і звання , нову шаблю , яка ближчала в промінях зимового сонця. Ним пишалися.

А ще Францішек закохався. Можливо то був вплив вина , та веселощів. Але так було. То була молода дівчина ( шестнадцять , такий молодий вік в якому все здається прикрасним) Марта Дашкевич.

Для нього вона була центром всього. Арестократична статура , тонкі риси обличчя. Він з нею планував одружитися. Так було. Бо він був жовніром , ковалером найкращої ковалерії Европи. Коли закінчиться війна , Францішек хотів забрати Марту у Варшаву в свій маєток. Планував одружитися. І ще він знав , що вона погодитися. Просто прийти до ксьонза , і він їх обвінчає.