Захід.

Елжбета як колись крокувала старим містом. Все таке знайоме , та рідне. Крамниці тільки почали відкривати свої двері для відвідувачів. А запах кави став наповнювати повітря навколо. Та дівчина не хтіла кави. Не хотіла вона і їсти. Вона зазирала у вікна ( потайки, так щоб не хто не помітив) кам'яниць . 

Дівчина опитала всіх продавців магазинів , куди любила зайти Яніна. Марно. Жінки не бачили. Її також не хто не бачив і в улюблених кав'ярнях. І на лаві яку Елжбета із матерью уподобали багато років тому. Коли дівчина була маленька. Яніна сідала на ту лаву , а дівчинка підбігала з заду закривала ручинятами очі мамі і питала голостно : "Хто це є?" А жінка здивовано питала : "Елжбета?" Вона починала сміятися , брала дочку на руки , та обіймала її.

То був щасливий час. Щасливий для обох. Елжбета шукала маму. До того часу поки сонце не стало палити нещадно. Поки ноги не почали боліти. Дівчина сіла на лаву. Вибухнув подумала : а що ся де стало із мамою? Де її шукати? І тут вона згадала. Можливо не надто вчасно. 

Елжбета посміхнулася. Ба більше зраділа. Вона знайшла вихід. Ну принаймні надію. Єдиний хто в цьому розумівся. Їй допоможе лише одна людина, і це був Януш.

                                        *****

Марина встала цього дня дуже рано. Вона зібралася (подивившись на своє рожеве волосся, чи не пробивається сидина) нафарбувалася. І була готова йти до Ігоря. Дівчина розуміла до чого це веде. Чоловік їй подобався. Але зважаючи на те що саме вона його врятувала , то має , перед усіма , деякі привелеї . 

По перше на цих правах прийти. Поговорити. По друге розпитати. Принести щось. За умов що він не під арештом. Марина вздохнула. То було тяжко. Хоча радість теж була. Зважаючи що Ігор живе. Завдяки їй.

За цими думками Марина не помітила як опинилася біля шпеталю. Сердце забилося бистріше. Дівчина посміхнулася сама собі. Як у сні пройшла прийомним покоєм, піднялася в хірургію. Дівчині сказала що його перевели. В палату. Медична сестра провела дівчину.

Вона відкрила двері в палату. На ліжку лежав Ігор. Він трішки схуд. Чоловік повернувся, та посміхнувся. Але мовчав. "Блідий..." -подумала Марина.

-І довго ти , маленька, будеш мовчати?- тихо запитав Ігор.

-Ну ти дуже блідий... 

-А.. ну трішки втратив крові..- так само тихо сказав чоловік, та подивившись на злякану дівчину, одразу додав , - Та мені вже на багато краще... Завдяки тобі!

Марина посміхнулася , та почервоніла. Взяла стул та сіла поряд. Дівчина стискала в руках пакет який тримала . 

-Я тут тобі дещо принесла... Сок гранатовий! Для твоєї крові корисно...

Дівчина ковтнула та протягла Ігорю. А він в свою чергу взяв пакет із рук дівчини.

-Дякую... -все що зміг сказати чоловік.

                                       *****

Яніна літала недалеко від дочки. І чим більше вона дивилася на неї , тим більше злилася, та ненавиділа Бориса. Елжбета страждала , а Яніна нечого не могла зробити. Поки що. Та жінка набере сили.

То вона для себе вирішила. Коли ж то стане? Ще невідомо. Відомо лише одне. Це стало ясно ще вчора. Яніна помстится. Голку вона вже могла взяти. Та підняти. Жінку наповнула ненависть. Вона швидко взлетіла в гору , та полетіла закричавши що мала сили:

-Я тебе кінчу... Сволотааа!!

І полетіла в сторону Глухова. Вона литіла швидко. Вже за мить була там. А ще за секунду біля вікон Бориса. Яніна зазирнула у вікна. Чоловік мирно спав. На тій конапі де він її катував. Де її вбив. Ненависть знову наповнила жінку.

-Погань!!!

Але крик не хто не почув. І нечого не стало. А сили Яніна витратила. І почала падати вниз. Вона впала на дітячий майданчик та лежала.

-Нам тшеба із тобою розмову мати...- почула жінка глибокий чоловічий  голос .

Яніна сіла. Озирнулася. Поряд стояв молодий чоловік. Приблизно віку її дочки. Довге волосся. Темні очі. Гарний.

-Цо? Ти мене зубачиш?- здивовано промовила вона.

-Так... Як ти пані , буце так волати... Втрачатимеш сили... А помста поштребує сил.

Із цими словами чоловік сів поряд з Яніною. Від нього повіяло холодом. Чоловік подивився на вікна Бориса , та промовив:

-Цо ти хотіла зробич?

-Вікна побити... -соромезливо відповіла жінка.

-Я тебе навчу... Та сили збережи!

Із цими словами чоловік схопив Яніну , та взлитівши в повітря на рівні вікон Бориса , промовив :

-Так тшеба робиц...

Сказавши це він торкнувся довгими блідими руками скроні. Повернув голову в сторону вікон. Жінка побачила , як очі налелися кровью , та якимось світлом. Щось хрустноло та зазвеніло. Жінка побачила що скло тріснуло , та розліталося на шматки. Борис прокинувся , та вискочив на канапі.

Францішек не відпускаючи жінку з рук , поніс її в сторону Старого міста. Це була лише мить. Вони у двох опинилися на улюбленій лаві Елжбети.

-Хто ти есть?-злякано запитала жінка.

-Тоб'є тшеба помоц.... Я її надам... Заради Елжбети!

-Цо? Ти її знаєш?

-Та... Я її коха...

                                      *****

Януш сидів у кабінеті, і згадував про брата. Така дурна смерть. Безславно. На порозі занедбаного маєтку Андрухович. Рештки він поховав. Разом із тілом матері. Все що у нього лишилося , це спогади про молодшого брата. А тепер він бачив його в тому Ігорі.

А ще Ліза. Гарна , але із своїм характером, ввічлива. Була би в приклад Оксані. Ох , а він таки забув про Оксану. Про друга, справжнього друга , Яна. Він забув про все із смертю брата. У Януша лишилася лише робота , в яку він пірнув з головою. Щоб забути все що сталося з Оксаною. Він сумував. Попри те що вона робила , вона не була варта смерті. Такої смерті.

А тепер з'явилася Ліза. Януш посміхнувся сам собі. Та яка вона Ліза? Це не правильно. Просто так простіше казати. Вона Елжбета. Це всеодно як би його називали Яном. Але ж це не так. Він був Януш.

Пролунав стук у двері , вони відчинилися , і на порозі постала Елжбета. Спершу Януш посміхнувся дівчині , та замить побачив що вона плаче , і так сильно , що аж обличчя набрякло :