Кома.

Ігор не відчував болю. Він відчував легкість. Літав , і бачив все як через зіпсоване люстерко. Але бачив. Чоловіка обіймала якась прозора , приємна сила. Він летів. В сторону Львова. 

З першу він бачив ( коли очі не закривала пітьма) час від часу різні обличчя: худеньку дівчину із рожевим волоссям, парамедиків в швидкій , лікарів. Час від часу, коли очі не були закриті темрявою. Остання що пам'ятав Ігор, це він на столі, а після того, політ над тілом. 

Остання думка : "От дурні... Нащо вони мене ріжуть? Я в іншому місці... "  Тоді він і вирішив (як так сталося) політати по Тарсевичу вилетівши через стелю . Спочатку Ігор завис низенько над містом, але набридло вирішив полетіти далі.

Пролетів повз будинок , де мешкав , але не був щасливий. Полетів в сторону Глухова. Де зустрів ту дивну Елжбету , разом із її захисником. Завис над місцем де його підрізали.  "Не найкраще місце для нападу... У всіх на очах... Я би обрав інше..."- посміхаючись проговорив собі чоловік.

Саме тут у цьому дворику чоловіку прийшла думка полетіти до Львова. Він любив Львів. Хоча був там один раз. Думка побачити хоча би ще раз Площу Ринок, та людей які там сьогодні ходять. Не типові кам'яниці. Запах того міста. Запах кави. Запах кращіх страв , які тільки могли знайти , по вашій кішені.

 Ось він і полетів. Спочатку це здавалося Ігорю легким. Просто лети і все. Але час минав , а саме час був для нього втомою , втомився від мандри. Зупинився , лише на хвилину , і почав падати до низу , ледве зупинившись поряд з авто що пролетіло повз , і знову взлетів в гору.

Та чоловікові пощастило , цього дня було сонце.  Де не де зустрічалися м'які пухнасті (вологі і холодні) хмари , в які Ігор спершу вризався. Але згодом (це майже те саме що водити машину) навчився їх оминати. Він майже не відчував вологи , але холод дуже.

Чоловік побачив як місто зачало вирнати із-за лінії гаризонту. Та то Львів. Ігор впізнав це місто по ратуші , на маківці який майорив жовто-блакитний прапор. Спустився трішки нижче пролетів повз Ратушу. В сторону каплиці Бомінів та Львівської Катедри. Пролетів повз інші костели , завис над Високим Замком. Завис над Замковою горою , і подивився на місто Лева , яке почало виринати із ранкового туману. 

 Та тут  чоловік почув глубокий жіночий голос:

-"Ігор лети на залезницю... Швидше... Я чекаю..."    

                                             ****

Марина обреченно сіла на стілець у прийомному відділенні. Вона бачила все що сталося із цим чоловіком. Дівчина викликала швидку. І вона разом із ним поїхала до лікарні. Куди приїхала поліція. І мама. Запитували всі разом. Особливо приглядався молодий полісмен Януш Тодаренко.

Це був молодий чоловік, сильний , та як чула Марина , герой війни. Ще дещо чула дівчина про нього. Він був причетний до смерті своїх матері та брата , але не доведено. І це лякало дівчину.

-Так ти кажеш, маленька , то був якийсь чоловік, і ти його не знаєш? - В черговий раз запитав Януш гортаючи свої папери ,- Одже ти потерпілого знаєш?

-Ні не знаю... Я же вже казала!!- роздратовано сказала дівчина , та подивилася на маму , яка хмуро дивилася у відповідь , і здавалося що ось вибухне якоюсь триядою ,- А ось моя сестричка Елжбета...

-А до цього ще Елжбета причастна? -голосно запитала Зоряна.

-Не знаю... Але вони сперечалися! Вона втікала від нього....- і Марина тикнула кудись пальцем , де мав би бути потерпілий на думку дівчини , - А той другий його вдарив ножем двічі... Я підбігла до цього... А він в крові... я тільки і встигла його голову притримати!!!  А той другий зник! Я викликала швидку... Ось я і тут опинилася!!

-Мда...- протягнув Януш , та шурхатів паперами та додав , - не густо ти знаєш маленька...

-Що ся значить? - запитала Зоряна у полісмена.

-То значить ,пані , що ваша дочка, наврядчи могла вдарити ножем такого сильного чоловіка, яким є потерпілий! Але бачила того хто це зробив... І можливо, я наголошую, може опізнати нападника. А ще мені треба опросити ту... Як її...

-Елжбету!- додала раптом Марина.

-Та її... Вона може знати потерпілого!Ваш телефон я маю , а ту дівчину ви попросіть завітати до нас у відділ! На цьому поки що все!

Із цими словами Януш сховав свої папери , розвернувся та мовчки закроковав до виходу.

-Догралася дурепа? Ти йому хоча би правду сказала?- репетуючі запитала Зоряна.

-Та не знаю я його мама, не знаю... Вперше бачу! Але Елжбета точно його знає. В неї і запитай... А мене залиш...

Із цими словами дівчина закроковала в сторону реестратури. Вона запитала у медичної сестри де цей чоловік. Коротка відповідь : "Реанімація".

-Дівчинко тебе туди не хто пустить... -сказала медична  сестра.

-Тоді я сидітиму тут поки хтось не розкаже мені ,що з ним є! Зрозуміло?- вперто відповіла Марина.

-Я спробую щось зробити... Але це все!

І дівчина дійсно сіла на стілець для очікування. І вона чекала, і ходила , і знову чекала. Продивилася всі стенди і статті в коридорі. Здавалося вона вивчила всі куточки того коридору.

Та ось із ліфту вийшов лікар в операційному одязі , зверху якого був одягнут білий халат. Чоловік підійшов до сестри з реестратури яка вказала пальцем в сторону дівчини.

Чоловік повернувся в її бік , та швидко закроковав . Підійшовши він тихо промовив:

-Це ви приїхали разом з цим чоловіком, із ножовими пораненнями?

-Ну певно що... Що із ним , пане лікарю?

-Два ножевих.... Пошкоджений шлунок... Кішковик.. нірки.. частина печінки довелося видалити.. я зашив все що міг! Кровотечу зупинено... Рани зашиті! Була клінічна смерть...

-Він жив? - із сльозами на очах запитала дівчина.

-Ну на скільки це можливо сказати... Зараз він в реанімації!! Якщо він прокинеться жити буде! Чоловік в комі! Це все! До побачення...

-Дякую вам , пане лікарю... -тихо промовила Марина , та додала .- До побачення...

Лікар мовчки розвернувся пішов до грузового ліфту, та зник за зачиненими дверима. А Марина сіла на стілець очікування , закривши обличчя руками , гірко заридала.