Гості зі Львова - гості не звані.

Яніну розбудив мобільний. Дзвінок не дуже приємний м'яко кажучи , зважаючи на дуже приємний вечір. Жінка обернулась та подивилася на Бориса який спав оголений на ліжку. Вона швидким рухом одягнула белизну та верхній одяг.

Дзвінок видернув із обіймів молодого чоловіка. "Що ж ти тварюка наробила?" - пройшла думка. Та що зроблено то зроблено. Яніна знала що виправити ситуацію вже не зможе. Як би вона того хотіла. Проте могла того більше не робити. Принамі зараз. Найближчим часом. Але дивлячись на нього... йому не відмовить. Жінка видихнула.

А з ранку дзвонила сестра. Та сама добра та слухняна , як любила казати її мати. Українська частина сім'ї. Батько ж виховив Яніну в польській традиції , а вона слухняно впитала в себе все те що було польського. А сестра її Зоряна (Зірка , як казав батько)  виховувавала мати , що впитала те що зараз називають українським духом.

З самого початку вони з сестрою були різні. Окрім того що мали одних батьків. І одну кров. І кожна мала по доньночці. У Яніни Елжбета , а Зоряна мала Марину. По одній на кожну. Так вони любили казати , жартуючи , що все дитинство кінчилося , що ділити іграшки вже не будуть.

Та ось два роки тому Марина зникла. Горе прийшло в життя її сестри. Дівчину шукали два роки. Спочатку по Львову , потім область , а з рештою, і по всій Західній Україні. Та все було марно. Та ось перед Різдвом Марина з'явилася вдома знову.

Марина змінилася. Колись черняве волосся , тепер стало сивим. Очі втратили своє сяйво. А ще через місяць після того , почалися якісь не зрозумілі припадки , безпричинно , бурхливо . Зоряна викликала лікарів. Доньку посадила на заспокійливі. 

А зараз вона перекладала свої проблеми на плечі Яніни ,хоче переїхати до Тарсевича, та їхньої старої матері. Та на Елжбету. Бо не справляється . А вона така молода , та чуйна. І жінка розуміла що її донька того не варта. Вона має бути вільною. І жити так само як треба їй , а не доглядати за хворою кузиною.

                                              ****

Елжбета задумливо дивилася у вікно , де того вечора бачила Францішка , в дворі (де майже сталося то злодійство) на то місце де чула іржання коня. Місце їх зустрічі. Дівчина розуміла що не просто так згадує про того ( гарного) дивного хлопця. Елжбета день у день зачала закохуватися в нього.

Їй в ньому подобається все : добре і відчливе звернення , довге волосся , темні очі , та бліда , майже прозора шкіра. І так же розум якого не можна було приховати. Та де що у ньому її лякало.

По перше дуже глибокі ( майже скляні) чорні , бездонні очі. Холодні  , як лютнева ніч , руки. І звичаї , і повідінка , не характерна до більшості хлопців( на приклад Макар , дурковатий , але добрий одногрупник) що знала Елжбета.

Тут і виникає запитання : звідки він з'явився? Не мобільного , а не помешкання. Складалося враження що його і не існує. А ще той дивний кінь , який його супроводжує , на заході сонця. Бо минулого вечора вона бачила його біля того ( сволота що майже її збещестила) хулігана котрий її ґвалтував. А за хвилину він сидів верхи на коні , і просто зник , розчинився в повітрі.

Дівчина вздохнула. До того ж дзвонила мама : їде тітка Зоряна та кузина Марина. Та Марина захворіла. Психічно. Аспект не дуже приємний. Як виявилося , те що за кузиною прийдеться дивитися Елжбеті . Та й ще і вони вже на підході до будинку. Головна біль якої ще довго не позбутися.

Дзвінкнули ключі в замку. Хлопнули двері. Почувся мамин голос : "Проходьте кохані... Хутко... Пшепрошем Маринко... Тоб'є тшеба йти до Елжбети... Проходжі дорогенька..."

Дівчина почула швидкий топіт ніг , та швидко , без стуку відкрилися двері. На порозі зупинилася Марина. Дуже схудла , із сивим волоссям , трішки дивна ( Боже вона сива , та вієло холодом від неї сильніше а ніж від Францішка) дівчинка. Так вона була дитиною , яка постаріла.

-Вітам джевченко...-промовила Марина з дуже дивним голосом. Здавалося що дівчина дійсно постаріла.

-Привіт маленька... Я твоя сестра , твоя кузина Елжбета... Пам'ятаєш? - сумно запитала дівчина.

-Та... Джевченко... Та ти... Гм... - Марина нето засміялася , не то закашлялася. - Ти знаєш... Гм.. Вишневецького?

-Що? Звідки ти...

-Знаю твого Францішка...

І Марина знову закашлялася. Та сіла на ліжко. І більше не чого не казала. Та Елжбета злякано підбігла до Марини присіла біля неї та взяла руки своєї сестри ( її руки були холодні , та здавалися руками мертвої людини) до своїх рук та запитала :

-Марина... Дівчинка моя , звідки ти знаєш Францішка? 

-Полиш мене , джевченко... Я терез втомилась... 

Вона забрала свої руки , впала на канапу та здалося заснула. Вона лежала не ворушившись. Як спляча без сил , чи мертва. Вона була такою ж холодною , наче покійниця.

                                          ****

Борис посміхаючись вийшов з душу. По разпареній шкірі стікала вода. Настрій мав чудовий зважаючи на бурну ( ніч звіриного траху) ніч. Яніна була дуже приємною жінкою , в усіх аспектах , але головне заможною. Так здавалося чоловіку. По перше він вкрав її гаманець.

Коли Борис відкрив його там було декілька тисяч гривень. Стількі ж злотих. Коли він це побачив його очі загорілися , і він вирішив подзвонити жінці. Хіба що і вийде. Ще раз. 

Вийшло. Він повечеряв за її рахунок в дорогому ресторані. Вона заплатила борг за квартиру. Та й ще і лишилася на ніч. Але пристрасть мала. І залишок краси. Але Яніна йому подобалася.

Можна було препинити ( на деякий не визначений час) грабунок. Але не визначеність лякала Бориса. Виникало одне питання : скільки часу він зможе доїти Яніну? І коли йому доведеться знову збирати хлопців? Може навіть то буде (солодка дівка , яка має слухати їх ) та сама дівчина біля тої парадної.

Але то все згодом. Не сьогодні. Сьогодні вистачить тих грошей що він витягнув із гаманця Яніни. А якщо раптом вони закінчаться то він зможе ( поки що) завжди взяти ще, вже легально у жінки. 

Борис посміхнувся. Не поспішаючи підійшов до столу де стояла не допита пляшка вина. Чоловік взяв в руку пляшку. Більше половини. Він почав пити. І пив поки не випив все. До краплі.