Спогади.

Спочатку після переїзду було все більш менш тихо. Ну як на сам перед так здавалось Яну. Полін була щасливою коли капошилась у квітах. Квіти різних сортів були так би мовити другими її дітьми.

Так і Ян був щасливий. До якогось часу. С плином часу , коли його навчання закінчилось , його допитливий розум засумовав . Початок літа Ян зустрів у глибокій дипресії. Можно були подумати що ж сталось із цим двадцяти років хлопець може себе та довести?

Але міг. І ба більше довів.  Ян став більшу частину доби проводити у своїй кімнаті. Менше часу навіть виходив до туалету , чи вибирався хоча би до кухні , щоб хоча би щось попоїсти. Але як температура повітря піднялась до 25°с то більше Ян став курити цигарки. Більше, а ніж того потребував. А ще пив каву.

Хлопець зробив собі щось схоже на схованку за будинком , у тіні дерев. Подалі від надоїдливих родичів , які навіть могли його покликати. А Ян в свою чергу міг , і не почути , як би навіть же хто із них кричав в увесь голос.

Ян заварив собі кави у турці. Взявши фулижанку повну кави та пачку сигарет , та обійшов будинок засів у своїй схованці. На вулиці було тепло. Всюди повітря напонювалось травневими запахами весни. А сонечко гріло вже майже як в літку. А вокруги була ранкова свіжість.  Закуривши цигарку випустивши дим із рота , його накрили спогади хвилею із головою.

Ян згадав один випадок із його дитинства. То був звичайний день , а потім і вечір. Батько кудись поїхав. Ян не питав куди , а батько зробив це швидко як би хотів би навіть, спитати щось не зміг.

Ян лежав на конапі а Полін поряд , розмовляла по телефону. Тоді йому було років сім . Із ким вона розмовляла Ян вже не пам'ятав. 

-Та Андрій поїхав... Та вже... Ховати бабцю Франдишку.. та..

-Як ховати?- здивовано запитав хлопчик,- Може готувати до поховання?

Сльози потекли із очей на та він заплакав на взрид. Просто ридав. Фрвндишкв була двоюродна бабця Яна. Але він встиг до неї звикнути. Вони грались у двох коли в літній час був десь поряд.

-Та любий... Він поїхав готуватись... Та... Заспокойся.. 

Мати притисла хлопчика до грудей , плескаючи його по плечах намагаючись заспокоїти дитину. 

Він з рештою заспокоївся. Але вже не вірив в те що вона жива. Ба того не сказав. Так і було. Франдишка померла , і була похована. Зрештою вона була старою.

Ян не пам'ятав що сказав батько , та як дорослі розповіли правду яку Полін і так сказала розмовляючи по телефону.

 Проте Ян пам'ятав наступний епізод. То була ніч. Можливо що і пізній вечір , як йому здавалося ніч. Він навіть встиг заснути. Хлопчик проснувся та від чого зрозуміти не міг. Сердце колоталось так швидко що дихати здавалось не було чим. Навкруги повітря стало дуже густим , та здавалось що його можна було торкнутися руками. У кутку поміж стіною і шафою із книгами світило якесь світло. А в середині того світла стояла якась бабця , у нічній сордці. Щелепа підвязана якоюсь матерією. Ян встиг розгледіти навіть колір її обличчя. Жовто-зелене. Очей видно не було , а лише отвір де вони мали бути. Шкіра пластами весіла на руках та шиї , а світло  зникло .

Чим більше розглядав хлопчик ту бабцю , тим більше усвідомлював те що вона мертва , і мертва дуже давно.

Але жах змінився відразою. Кімнату наповнив жахливий солодкий запах розкладання. Вона зробила декілька шагів в сторону Яна. Хлопчик встав із ліжка та побіг у кімнату до батьків , валаючи на всю ковалерку. Так він вперше побачив покійника. З того почалася та зустріч.

                                   *****

Здавалось що це було у той самий рік. Ну напевно що це було коли Ян пішов у перший клас. Він забрав навколо себе купу дітей і розповідав усім однокласників про Флінта ( призвізько тому мареню він взяв із книги Стівенсона "Острів скарбів" котру читала йому бабця Адріана) котрий осилився на першому поверсі школи.

То був так би мовити клуб. Вони ходили всюди разом , а історії котрі були розповідав Ян не кінчались. Та зрештою однокласникам це набридло. Вони виросли а розповіді не кінчались.

Та запам'яталось те що було найстрашніше. 

У той час їх було четверо. Він (Ян) Маріанна близька подруга, Самір темношкірий хлопець що став ворогом у випускному класі , Анна яка не полишала його у самі скрутні часи, та Семен росіянин котрий жив у своєму вигаданому світі.

Це було після занять. Вони швеньдяли десь на першому поверсі. Та от Ян завів свою стару історію про Флінта. Спочатку не хто не хотів йти до клітки. Місце що звалось кліткою знаходилось у самому темному кутку першого поверху.

Це була клітка у повному сенсі слова. Зварена із металу клітка що мала закриватись на замок дверцята чорного ходу. Навколо складалося сміття що потім і виносили через чорний хід. Та клітка ніколи не була замкнена.

Учні заходили туди. Поряд була столярна. Підлога скрепіла. Діти йшли так тихо як тільки змогли.

Але позаду них роздавались кроки. Хтось стояв позаду.

-Стійте...- сказала Маріанна- хтось тут  є...

Залякано озирнувшись промовила дівчина та розвернулася назад.

-Некого там немає..-непевно промовив Самір , озираючись то в сторону клітки то в той бік звідки діти прийшли.

Та на них впала тінь. Темна холодна чиясь тінь. Темна як сама ніч. Всі діти озирнулись. Але окрім тіні нечого не було. Вся четвірка побігла геть з того місця.

                              *****

Не хто більше не згадував про той випадок. Чи то може робили вигляд що не згадував. З плином часу Ян став посміховиськом на весь клас , а то і на всю школу. Однокласники воліли не приймати участі в тому , що важали ( і не без підставно) дивним.

То був його хрест. Ну це на певно було тіл Ки для нього так. Та більше такого вже не було. Для всіх інших. З того часу хлопець став ізгоєм. Принаймі в шкільний час. Також було відчуття того що йому не хто не повірить. Ба, він помилявся. 

Всі інші почали знущатися над Яном. А в старшій школі навіть бити. Булінг став частиною його життя. Навколо нього почали збиратися всі лузири школи. Але і серед них не було людей хто би наважувався підходити близько до клітки. Плітки розповсюджувалися дуже швидко.