Купальська ніч

За папороттю прийдуть, — Карга задоволено гикнула. — Були сміливці, були, тепер їхні голови у моїх ніг.

Нізащо не дам винести квітку папороті з лісу. За одним довелося до самого дому йти.

Обернулася його коханою і видурила квітку, — задоволено сміялася Карга. — Сам віддав мені, плачучи від щастя. Благав забрати, дурник.

Люди люблять збирати гриби, я теж збираю. Мухомори, бліді поганки, чорний гриб — то взагалі делікатес, — облизала губи Карга. — Смачно, жаль, що ви не можете зацінити. Хіба останній раз у житті.

Карга включила свій фірмовий чорний гумор.

— Переночуєш у мене, бачу, ти дівка безстрашна. Не з’їм, не бійся, ти мені ще потрібна. Голодна? Зараз нагодую. У мене є наїдки і для тебе.

— Спати будеш у підвалі, там прохолодно, тут немає місця. Не боїшся? — вкрадливо спитала Карга.

— Ні, навіть чорта.

— Ти саме та, яку Чорний шукав, — задоволено сказала Карга.

Пішли в підвал. Карга взяла Морену за руку і потягнула до люка під ногами. Там були дерев’яні сходи, де можна було легко зламати ноги.

Підвал зустрів Морену могильною прохолодою, від якої вона відчула полегшення. Скажете, там було темно? Зовсім ні. Світлячки світили так, що було видно як удень.

— Захопливо, — подумала дівчина, зачаровано дивлячись навколо.

Карга обернулася і рисью вискочила нагору. Зверху почувся грубий голос:

— Сиди там і подумай.

Люк зі стуком закрився. Морена залишилася одна. Чи не одна?

Світлячки спрямували все своє світло на дівчину. У кутку щось заворушилося і затихло. Ззаду хтось доторкнувся до Морени, але коли вона обернулася, там нікого не було.

Здавалося, що підвал жив своїм життям. Все мерехтіло і рухалося, наче живе. Збоку росли гриби, але таких Морена ніколи не бачила. Шапки були різного кольору: червоні, а ніжки — фіолетові. Один гриб зацікавив дівчину, бо на його шапці були червоні очі. Вони палали ненавистю до всього, що бачили. Гриб мав золоту шапку і срібну ніжку.

В одній посудині дівчина побачила якісь дивні кульки. Глянула — а то людські очі. Їй стало зле від побаченого. У другій посудині був холодець із людських вух і мізків. В іншій — мариновані язики і губи, залиті якимось червоним соусом. Морена вжахнулася, коли зрозуміла, що то кров. Можливо, людська.

— Карга гурман, — подумала вона.

Дивний підвал, як вхід у потойбіччя. Як могила, яка стає коконом для майбутнього життя. Гусінь закриває себе коконом, щоб стати метеликом. Метелик красивіший за гусінь, як життя після смерті. Такі думки були в голівці дівчини. Цей підвал — як кокон.

Він пам’ятає людей, які були тут раніше. Стогони і крики перед неминучою смертю. Стіни забрали їхні голоси і затримали навіки. Навіть тепер, якщо прикласти вухо до стіни, ми почуємо благання про життя і пощаду, крики про допомогу, тремтіння тіл. Зловісний сміх відповідав їм:

— Виходу немає.

Скільки душ тут загублено, скільки людських життів зламано?

— Допоможи, — благали стіни.

Тиша підвалу ховала їхні прохання. Ніхто і ніколи їм уже не допоможе.

З думками про Миколу дівчина заснула. Їй снилася галявина з квітами, коханий Микола, з яким вони цілувалися. Чорна хмара затягнула синє небо, і Микола несподівано вигукнув:

— Морено, допоможи мені!

— Виспалася? — спитала Карга вранці. — На, випий цей відвар із трав.

Морена зробила пару ковтків із кухля, і смак був як у квасу, але набагато витонченіший. Організм одразу відчув приплив сил.

— Тобі знадобляться сили, — Карга сама допила з кухля, і її живіт загурчав від задоволення. — Хороший настій, рецепт мій власний, секрет не видам.

— Я там у лісі поставила пару пасток. Думаю, що у мене буде хороший улов вночі. Свіжина.

Сьогодні ніч Купала. Нова віра забрала у нас свято, але не ніч.

— Корені наші, гілки ваші. Без кореня немає крони. Пам’ятаю часи Купальської ночі до вашого свята, зараз уже не те, не те. Нам потрібна сила, щоб завдати удару.

Карга прискіпливо оглянула Морену. Краса дівчини вражала.

— Чорний буде задоволений, хороша річ, — прошепотіла стара.

Непомітно підкрався вечір. Село ожило. Біля лісу молодь почала гуляння на Купала. Багаття палало, а хлопці й дівчата з криками стрибали через нього. Бувало, що в декого підгорало вбрання. Це був обряд очищення від усього лихого.

Деякі дівчата пускали вінки на воду. Річка несла їхні віночки, а з вінками — і долі. Куди припливе віночок, там і вийде заміж. Втоне — смерть. Таємнича ніч. Дехто пішов у ліс за папороттю. Не всі минулого Купала повернулися додому. Тут зібралася молодь з усіх навколишніх сіл.

Повз шумну молодь прошмигнули дві тіні. То були наші героїні: Карга і Морена. Потайки, щоб ніхто їх не побачив. Тіні рухалися до панського ставка. Місяць освітлював їм дорогу.

Карга йшла важко, інколи тримаючись рукою за горб, який болів. Одне око ясно бачило ціль. Поверхня води відбивала срібне місячне сяйво.

— Фу, для мене така фізкультура заважка, — з полегшенням зітхнула Карга. — Де мої двісті років? — засміялася вона. — Ах, молодість.

Вона витягнула зі свого горба чорні свічки і стала їх запалювати.

— Рівно тринадцять. Сакральне число, — мовила Карга.

Морена знову відчула нудотний запах смаженої людської плоті. Вона закрила ніс рукою.

— Звикнеш, — засміялася Карга. — Дивись, яка ніжна і чутлива.

Звідкись у старої в руках узялася курка. Бабка миттю скрутила їй в’язи і кинула у воду. Свічки загорілися сильніше. Вода у ставку забарвилася в червоний колір.

Над вербою з’явилися ворони, які несамовито каркали і кружляли темною хмарою. Комахи співали свою серенаду.

Карга, на відміну від Морени, не звертала на це уваги. Вона сіпалася, бурмотіла собі під ніс і щось невиразно кричала. Дістала зі свого горба жменю якогось порошку і висипала його у ставок.

Так тривало певний час. Доки стара не замовкла. Над ставком утворилася мертва тиша, як у цвинтарному склепі. Ворони перестали каркати, а комахи замовкли. Шум гуляння молоді став фоновим, ніби хтось скрутив звук у радіо.