Карга

Карга

За пару днів Морена плакала. Їй сказали, що Микола пропав. Люди казали, що він поїхав на заробітки до інших країв, де добре платять. Інші говорили, що востаннє його бачили по дорозі до пана Дмитра. Баба Матрона бачила, що він ішов із села.

Стара горбата відьма сказала, що він уже давно не з ними. Озираючись одним оком, карга шипіла:

— Помер він.

Хто був правий — ніхто не знав. Тіла не було, значить, є шанс, що він живий.

— Чому він мені нічого не сказав? — думала Морена. — Що поїде на заробітки. Він би мені все сказав. Треба навідатися до пана, можливо, він щось знає.

Морена взула сині черевички, які подарував їй Микола, і пішла до пана.

Дмитро зустрів Морену привітно. Він їв поглядом красуню. Його очі пожирали її дівочу вроду, а руки так і тягнулися обмацати дари природи. Дмитро ледве себе стримував, щоб не залізти під спідницю дівчині. Він лагідно пояснив, що не знає, де Микола. Що пропонував йому роботу, але парубка не влаштувала оплата. Казав, що це замало і він поїде далі. Куди саме — не сказав.

— Так що вибач, Морено. Що знаю, те сказав, — лукаво ховаючи очі, промовив Дмитро.

«Щось тут не те», — думала дівчина. «Бреше старий дід».

Доказів брехні пана не було.

У селі жила віщунка. То яйце викочує, то на віск ворожить, то травами лікує. Морена вирішила піти до неї, щоб дізнатися правду.

Хатинка бабусі була старенька, і солома на даху вже була не першої свіжості. У коридорі Морену зустрів чорний кіт, який вирячив свої зелені очі на дівчину. Білі зуби кота раптом стали схожими на ікла, хоча коли дівчина придивилася, все зникло.

Бабуся з порога сказала:

— Знаю, навіщо ти прийшла, але в мене немає відповіді.

— Я благаю вас сказати правду, хоч гірку. Живий Микола чи мертвий?

Цієї миті дівчині за комір упав павук. Великий, як її долоня.

— Не бійся, він не кусає. Візьми ті трави й поп’єш удома, нерви заспокояться. За Миколу нічого не знаю. Є інформація, яка закрита і для нас. Ми ж не Бог, усього не можемо знати.

— Допоможіть, благаю вас.

— Добре, внучко, підкажу, де дізнатися правду.

Морена схвильовано зраділа. Кіт нявкнув і вийшов із хати. Вікно було відкрите, і видно було, що кіт говорить із вороною. Своєю мовою.

Позаду віщунки стояло старе чорне дзеркало, яке не відбивало її зображення. Морена навіть не помітила цього, бо була зайнята своїми думками.

«Микола. Він не може бути мертвий. Це чутки, і я дізнаюся, де він».

У повітрі відчувався запах свічок і ладану. Терпкий, але приємний.

— Стара карга знає більше, але, дитинко, не ходи до неї. Недобра вона і знається з нечистою силою. Йти до неї небезпечно. Живе відлюдьком у глухому лісі, нечасто заходить у село по справах.

— Мені байдуже, бабусю. Я не боюся.

— Ти сама зробила цей вибір, — сказала бабуся і пояснила, як знайти однооку каргу.

Морені було страшно, але заради кохання вона вирішила піти на все. Уже наступного дня вона пробивалася крізь хащі, обдерши свої тендітні руки. Її волосся збилося, а сині очі горіли бажанням знайти Миколу.

У тих нетрях можна було голову зламати. Як горбата карга тут ходить?

Ось показалася галявина, і вона побачила хижину старої. Хаткою це важко було назвати — щось більше схоже на поганку. Високі дерева надійно ховали логово бабусі. Стежка заросла, видно було, що до неї не ходять гості. Якщо й ходять, то дуже рідко.

Збоку загавкав чорний пес. Побачивши Морену, він вмить сховався в лісі.

— Є хто живий? — запитала Морена.

Ехо віддалося у вухах.

— Живі ми, — єхидно відповіла горбата відьма. — Сестра прислала до мене? Пам’ятає послугу, яку я зробила їй, — усміхнулася горбата.

Її око наскрізь свердлило дівчину.

— Ми просто виконавці, робимо одну справу. Вона на стороні світла, а я на іншому боці. Світ не мав би гармонії без двох начал.

— Ти сама маєш силу. Бачиш знак на твоїй руці? На лікті. Там знак собаки. Змія чи дракон теж означають мітку потойбіччя. А яку сторону ти приймаєш — то твій вибір.

— Моя сестра грає проти мене, — око бабки налилося кров’ю. — Але я нічого не можу вдіяти. У неї свій захист.

Горбата піднялася, і темрява оповила її. Сама ніч поселилася в халупі карги. Одинока чорна свічка не рятувала від темряви.

Обличчя старої було все в зморшках, як печене яблуко.

— Темно в мене? — карга показала скручений палець у маленьке віконце. — Бачиш місяць? Його світло завжди освітлює мій дім.

Цієї миті в кімнаті стало набагато світліше. Місяць срібним світлом освітив предмети в оселі баби.

На полицях були людські черепи. Свічки чорного кольору були зроблені з людського жиру. Ось чому від свічки йшов запах смаженої людської шкіри. Ніс відмовлявся вдихати цей смрад.

Карга зловісно засміялася.

— Жити якось треба. Моя колекція, — гордо підняла голову стара. — М’ясо моє, душа Чорному. Вони належать йому. - Цей був дуже розумний , став попільничкою . Туди йому дорога - стара відверто не соромилася своїх вчинків.

— Чи варте кохання душі? Задай собі це питання, дівчинко. Чорний бере плату. Інколи велику плату за свою допомогу. Хочеш його допомоги?

Морена кивнула.  У іі думках був тільки Микола.

— Добре, — сказала стара. — Назад дороги нема. Ритуал проведем на Купала.