Панський ставок

Історія ця оповита легендою, як сама Морена . Чи це правда, чи міф — уже ніхто точно не знає. Але старі люди й досі розповідають, як виникло це старе кладовище.

Воно лежить просто біля села, без церкви поруч. А в селах, як відомо, цвинтар і церква завжди стоять поряд — так повелося здавна, щоб була Божа охорона, і мертві могли чекати приходу Христа, який має з’явитися зі сходу, разом із сонцем. Щоб нечисть не блукала між могилами, боячись Божого слова.

Але тут не склалося. Навіть капличка всередині кладовища зруйнувалася за короткий час — ніби хтось або щось не хотіло її присутності.

Кладовище стоїть близько до села, його видно з подвір’їв. Стара металева брама ледве тримається — іржа з’їла її майже повністю, ніби ще один сильний порив вітру міг би зламати її остаточно. Коричнева фарба обвалилась і видно сталевий каркас.

З одного боку починається старий ліс. Колись туди ходили по гриби й ягоди, але це було так давно, що тепер про це пам’ятають лише старі люди.

З іншого боку — болото. Колись це був панський ставок, але з роками він перетворився на гнилу, затхлу воду, де виросла своя дика фауна і флора.

Влітку жаби квакали так голосно, що їх було чути по всьому селу. А поміж ними іноді лунав тягучий крик журавля. Разом це звучало не як природа, а як похоронний хор.

Кажуть, там бачили змій. Але швидше за все це були вужі — очерет ховав усе, що рухалось у воді. Та навіть так туди майже ніхто не ходив. Дітям суворо забороняли наближатися до болота.

І ще біля болота інколи бачили цапа. Не звичайного сільського — нічного. Він стояв у темряві, мов чорна тінь, і через це люди казали, що він схожий на чорта. З ним пов’язували недобрі спогади, але це вже інша історія.

Повітря в селі зазвичай чисте, пахне травами, сонцем і розпеченою смолою на дорозі. Але з боку болота завжди тягне вогкою гниллю, ніби там щось давно зникло і не було поховане.

І саме тут жив колись старий пан Дмитро. Багатий, як сам король. Подейкували, що мав зв’язки з найзаможнішими родами, а може й навіть із самим королем — але це, скоріше за все, лише людські вигадки.

Тоді ще не було ні кладовища, ні болота. Лише дрімучий ліс, що й досі стоїть за цвинтарем — колишній панський ліс.

Біля села простягалися родючі поля, де росли дикі квіти: троянди, ромашки, маки. Поруч із пшеницею синіли волошки — сині, як небо, і ніжні, як дівочі очі. І тільки за цією красою починався ліс. 

У тому лісі водилася всяка живність, і пан із друзями часто вирушали на полювання — на зайця, вовка, диких качок. Лунали постріли, сміх і галас, змішані з вином, хоча це було небезпечно.

Кажуть, одного разу пан ледь не застрелив свого друга, прийнявши його за ведмедя…

Пан любив випити зайвого і юних молодиць. У старого Гаврила була дуже красива дочка,  Красива як цвіт весною, а очі сині, як волошки серед золотої пшениці.. Іі лице сіяло так, що здавалось саме сонце відбивається на ньому. Стан іі був стрункий і кучері білявого волосся спадали до пояса . Звали іі Морена. Дивне імʼя, але тоді всі імена були дивні. Панас, Ігнат чи Устина. Тепер такі імена рідкість.

У неї ще були три сестри і один брат. Жили убого, чим і вирішив скористатися пан Дмитро.  

Пан був багатий і йому нічого не варто було, щоб вмовити Гаврила віддати Морену за нього. Підкуп, гроші зробили свою справу і Гаврило погодився віддати за старого пана Дмитра свою красуню дочку. Але була одна біда, Морена 

мала нареченого, молодого парубка Миколу. 

• «Кріпака», я беру на себе, упевнено сказав Дмитро . -  Ніхто не встоїть перед моїми грошима.  Пан був впевнений, що діло зроблене.

Він послав у сусіднє село своїх людей, щоб вони вмовили Миколу відказатися від Морени. 

Ті повернулися з похмурими обличчями. Ні за що не віддасть Микола свою кохану Морену. Що ми тільки не робили , гроші пропонували, давили на жалість, погрожували йому. Ні за що. Пан не очікував такої відповіді. - Прийдеться самому все робити. - Запросіть його на вечерю до мене в маєток. Посидимо, випʼєм, поговоримо. Скажіть, що пан має серйону справу до Миколи. Це звʼязано із його роботою також. Мені потрібно будівництво сараю. Добре заплачу- буде мати на подружнє життя.

Дідич завжди хотів забороненого і недоступного. Він вважав, що йому все можна, що він хоче і бажає.Люди завжди побоювалися Дмитра. За нього ходили чутки недобрі. То хтось в лісі пропав, то сарай десь згорів у селі. Люди шушукались, що то дідич, але довести ніколи нічого не могли. Казали лихий був чоловік.

Микола прийняв запрошення дідича. Він був сміливий парубок і не боявся навіть чорта з рогами. Та чого йому боятися, пан обіцяв хороший заробіток на будівництві нового сараю. Сам маєток Дмитра знаходився на горі за ставом. Ось туди прибув Микола.

Пан радісно зустрів Миколу, як старого друга. Провів до себе на кухню і запросив до вечері. Стіл прогинався від яств. Чого там тільки не було: дика качка маринована яблуками з саду пана, ковбаси і сири різних сортів. Вина і медовуха, яку пану робили на заказ. Міцна була, хоч на меді. 

Дмитро відкрив пляшку медовухи. Хоч Микола не був любитель спиртного, але пан вмовив його спробувати, бо такої не роблять навіть закордоном. Також пригостив рибою з власного ставка. Риба була добре оброблена , свіжоспечена і аромат прянощів заставляв ковтати слину.

Пан лагідно поводився з Миколою. Розказував, що і як він хоче бачити біля свого будинку. Обіцяв гідну винагороду за роботу. Микола чув, що Дмитро добре платить найманим працівникам. За Морену не було сказано ні слова. Головною темою було майбутнє будівництво і пан питав чи має Микола ще робочих, бо роботи буде дуже багато.

• ходи я покажу тобі все на місці, мовив Дмитро. Після сказаних слів на вулиці безпричинно завив собака. Так завив, як на біду. А у подвірʼї закаркали ворони. 

Коли Микола вийшов на подвірʼя, то чорна ворона пролетіла над його головою і несамовито каркаючи. Микола лише усміхнувся крізь зуби, бо він ніколи не вірив у містику.