Чорниш

Навіщо ти принесла цього кота? — спитав Іван у дружини. — Чорний якийсь.
Я не з забобонних людей, але мені він не подобається.

— Ти що, дивись, яке миле кошеня, — усміхнулась Оля, ласкаво гладячи чорний клубочок. — Миле і ніжне, ух ти моє маленьке…

Вона була ефектною і жгучою брюнеткою. Як смола. Очі теж були чорні, як вугілля. Бувають такі леді.

Іван не хотів сперечатися з жінкою і сказав: добре, хай буде, але тримай його подалі від мене. Не люблю котів. Шерсть і нявкання — тільки від них. Ніякого толку нема.

Він жалів жінку, бо її ледь врятували після невдалої спроби самогубства. Усе через втрату дитини і неможливість мати дітей, бути мамою і зазнати материнства. Тому кіт був для неї розрадою, як дитина. Це також хороший спосіб від депресії — як антидепресант.

Він поцілував Олю і пішов на роботу.

⸻

Ввечері він прийшов додому, поїв смачної вечері і захотів пограти у футбол на приставці.

Підійшов до крісла, але місце було вже зайняте. Там сиділо маленьке чудо-юдо — риба-кит, тобто кіт.

— Пішов з мого місця! — крикнув Іван на кота.
Кошеня тільки замурчало.

— Геть, іди! — вже сильніше крикнув чоловік.
— Ні мур, мур…

— От бідося… — Ваня взяв кота на руки і поставив його на підлогу квартири.

Але кіт ухитрився цапнути Ваню за палець.

— Ах ти мала зараза! — гаркнув Іван.

Але кошеня вже встигло залізти під столик і сховатися.

— Добре, добре. Сиди там.

У кімнату ввійшла дружина і, побачивши подряпину, усміхнулась:
— Залий перекисом і все нормально.

Іван глянув під столик, і йому здавалося, що кіт задоволено усміхається. І ніби ще й лапкою махає на нього.

— Диви який борзий… Б’є і тікає. Хитрий жук, котяра.

Конфлікт був вичерпаний, і скоро Ваня вже “валив” пару голів за свою улюблену «Барселону».

⸻

Наступного дня, збираючись на роботу, Іван знайшов у своїх кросівках “подарунок”. Взуття було обмочене котиком.

Оля нарекла його Чорнишем — через забарвлення.

— Чорниш, ти шкідник, — ображено сказав Іван і взув інше взуття.

⸻

Коли він спускався сходами донизу, то побачив жінку в чорному. Ще й капелюшок чорний. Від неї віяло могильним холодом.

Вона стояла біля входу до під’їзду будинку.

А на городах на мить з’явився химерний цап, але буквально на секунду — і зник.

Жінка порівнялась із ним і спитала:
— Як там мій котик?

Потім хитро усміхнулась і пішла по ранковій вулиці, ніби пливла. Її силует розчинився в ранковому тумані.

Іван ще не до кінця прокинувся і не розумів, що це було.

⸻

Дні минали.

Чорниш спідлоба дивився на Івана. Шипів, нявчав. Інколи підбігав і бив лапкою.

Іван уже не звертав на це уваги. Кіт грається.

Більше його хвилювало, що Оля дуже прив’язалась до Чорниша. А він уже ліз до неї в ліжко — там, де спав Іван.

Іван проганяв його, але дружина заперечувала:
— Нехай буде.

Кіт ображався. Дивився на Івана жовтими очима, в яких читалась ненависть. Або Іванові так здавалося…

⸻

Але після появи кота в квартирі почалися дивні речі.

Вночі — стукіт. Речі були не на своїх місцях. І якісь дивні стогони — як заупокійний плач.

Це йшло з кухні, де спав Чорниш.

⸻

Одного разу він прокинувся від “концерту”.

З кухні лунали якісь дивні могильні пісні — тягучі і моторошні, що аж серце щеміло. Хотілося підспівувати хору.

“Що за чорт?” — виникла думка у Вані.

Страху майже не було, а радше дивне відчуття, ніби він частина цього хору. Ніби належить йому і його місце там. Було неприємне відчуття — ніби він собою не керує.

⸻

Похапцем взувши капці, він побіг до кухні. Спів однозначно йшов звідти.

Але коли він наблизився до кухні, у коридорі спів став гучнішим.

— Однозначно він іде з кухні, — подумав Іван.

⸻

Забігши на кухню, він побачив кота на підвіконні. Той мирно спав. Але прокинувся від тупоту Івана.

Спів одразу припинився, щойно Іван відкрив двері на кухню.

Кіт поглянув на Івана, і в його очах читалася думка: «Ти що, збожеволів?»

Іван підійшов до вікна. На дворі було порожньо — лише одинокий ліхтар світив у темряві. Ніяких співів. Лише темрява, розрізана світлом.

І тінь жінки в чорному біля городу. Там були городи, які належали мешканцям будинку. За ними — старовинне кладовище.

Іван протер очі — і тіні вже не було.

“Привиділося”, — подумав він.

⸻

Він випив води, погладив кота і пішов спати. На годиннику була четверта ранку.

⸻

Вранці, коли Іван збирався на роботу, він знайшов мертву пташку на підвіконні. Вікно було відчинене — літо. Це був білий голуб. Увесь у крові, але кіт його не з’їв. Схоже, пташці перегризли горло.

“Треба викинути бідолашну пташку”, — подумав Іван.

⸻

Іван уже не дивувався нічним звукам — звик. Інколи прокидався, йшов на кухню і пив воду. Співи одразу зникали, щойно він заходив.

Ще він помітив, що змарнів. Оля теж стала блідою, як привид. Ніби вони обоє втрачали життєві сили. Млявість і апатія стали звичними. Навіть секс став рідкістю.

Кіт же жив, як у Христа за пазухою. Гладшав, ріс на очах.

Котяра потрапив туди, де треба.

⸻

Одного разу Іван прийшов додому, і кіт знову сидів на його кріслі. Ваня прогнав його і заспокоївся. Скоріш за все, у них із дружиною нерви. Дітей не було, і тому інколи виникали труднощі з цим. Хотілося, але не моглося.

Не кота ж винити у своїх проблемах. Кіт є кіт.

— Усе пройде, — заспокоївся Іван і ногою легенько штовхнув кота.

Але як би не так. Щось різко запекло в нозі — йому потемніло в очах. Кіт вкусив його до крові.

— Ах ти вампіряка! — закричав Іван. — Геть!

Кіт виріс на очах і втік у безпечне місце.

⸻

На кухні закричала дружина. Так, ніби її різали ножем.

Іван побіг і побачив Олю всю в крові. Вона лежала на підлозі без свідомості. Кота ніде не було. Вікно було відчинене.