Початок

Таємна Незнайомка

Микола приходив на цвинтар до своєї бабусі. Він часто заходив сюди, бо любив свою померлу бабусю. Вона його виховала.

Літом тут було дуже красиво. Високі дерева, які шуміли листям , спів пташок. Все в зелені.Синє небо над головою.Благодать. Цвинтар старий, тут майже не ховали. Він був закритий вже. Лиш іноді допоховували до старих могил 
.
Микола любив тишу і приніс квіти бабусі. Запалив свічку і помолився.

Її лице на фото подивилося на нього, як би з вдячністю.Але це здавалося від сонця і спеки. Духота ще не таке робить. Міраж, як у пустелі.От бо воно- ніякої містики. Так подумав Коля.

Але тут каркнула ворона, і щось у Миколки в грудях похолодало. В спеку його , як хтось облив холодним душем. Крижаним. Потім різко кинуло в піт.

«Від чого це?»- подумав наш герой. Ворони злякався. Аж самому стало смішно з себе. Це нерви і духота- вирішив він.

Аж тут за деревом він побачив її- прекрасну незнайомку. Білі кудрі звисали з її плеч - а очі були блакитні, як небо. Стан її був стрункий. Вона була прекрасна, як Янгол. То образ жіночої краси. Вона як би зійшла з обкладинки глянцевого журналу.

Одежа іі була незвична.- вся чорного кольору.Якась  старомодна сукня., шляпка.Ну не ходять в таких зараз. Але мода на вінтаж вертається- посміхнувся Колька. Все нове- давно забуте старе.

Я злякала вас- ніжно спитала вона? «Та ні- промимрив Микола. Це так- від несподіванки. «

Але лице іі було дуже гарне. Як сонце сліпило своєю красою. «Але ж вона вродлива «- подумав парубок. Юне дівчисько. В таку можна і закохатися. І кільця на руці немає. Треба познайомитись- подумав він. Сходити кудись разом.

Як вас звати- запитав він. І що ви робите тут? 
Морена- дзвінко відповіла молодиця. Так- старе імʼя, як у моєї прабабусі. Вона тут похована і я інколи приходжу до неї. Нечасто- бо живу я іншому місті. Давним давно. Тут рідко
буваю.

Хлопцеві дуже запала в душу ця дівчина. І він випалив- давай зустрінемся десь. Сходим на каву.

Не можу- завтра я їду до дому. Хіба сьогодні ввечері- тут . Номера незнайомцям не даю- дзвінко усміхнулась вона. Але цей сміх- він западав у душу. Це було, як спів райських пташок. Це любов з першого погляду. Хоча наш герой ніколи не вірив у це.

До зустрічі увечері в 21:00 - на цьому ж місці.Прийдеш?Запитала вона . Прийду- впевнено відповів він.

Ось і добренько- відповіла Морена і знову дзвінко розсміялась. У мене справи- захіхотала вона і юркнула за дерево. Микола не встиг оком мигнути, як іі не стало.

Як скрізь землю провалилась- подумав він. Бо ніде не було навіть іі тіні. Тільки ворона знову взялася за своє .Каркнула. Аж до мурашок. Сиділа на дереві і дивилася на нього. А очі були якісь знайомі у цієї ворони. Хм, духота.

Микола повільно пішов до хати. Дома поїв, подивився телевізор і його взяла дрімота. Ліг на холостяцький диван- заснув.Прокинувся увечері. На годиннику було уже 20:00 . Та ти що. Він бігом одягнувся і погнав на кладовище. Встигну- подумав він. Коля дійсно встиг. Все ж біг на побачення з коханою дівчиною.

Хоч було це дивно. Але він був сміливий і не вірив в всяку чортівщину. Певно вона з сусіднього села, тому призначила зустріч тут. Щоб далеко не йти.Хоча закохані не думають. Але…

Сонце уже йшло на захід. Темніло. Ще було доволі світло, коли він зайшов на територію кладовища. Пробігаючи крізь могил він побачив фото молодої дівчини і звали її Морена. Певно то прабабуся його коханої. А схожі неймовірно. Родичі- що зробиш. Інколи правнуки копія предків. Схожі і все.

Це було недалеко від могили його бабусі. Він прийшов вчасно. Але її поки не було. А може її ніколи і не було? А це був сон. 21:30 її немає.Сонце уже сіло. Дівчина явно не поспішала на побачення. Ох ці жінки- зітхнув він.

На дереві знову каркнула ця клята ворона. Противний і страшний звук. Всередині знову став студень. А по шкірі поповзли терпкі мурашки. З голови до ніг його окутало звіриним страхом. Липким, як мед. Серце почало шалено битися. Це що страх перед вороною? Дурня якась- появилась така думка. Але тіло дало таку дивну реакцію.

Він поглянув на гілку- ворони вже не було. Глянув перед собою- стоїть у всій красі Морена .

Ти що знову злякався мене? - запитала вона. 
Та ні. Отже нічого страшного- знову засміялася вона. Пішли погуляєм разом- і взяла його за руку. А рука іі була холодна, як лід. Ні каплі тепла. У нього почався озноб, але вона його заспокоїла. Легенько обняла і поцілувала у губи.

Її поцілунок був хоч холодних губ, але дуже пристрасний. Він вмить заспокоїв нашого хлопця. Йому стало навіть легше на душі. Чого ж він так боявся. Дівчини? Так дивна, але яка пристрасть відходить від неї. Хоч холодна, але в ній щось є. Дивне і незвичне. Морена. Старе імʼя.

Пішли до моєї прабабусі- сказала вона. Він не сперечався. Йому було млосно- він покохав її. Пішли- ніжно повторила вона.

За старим деревом була могила Морени .  Вони прийшли на місце. Ось тут я живу- сказала вона. Давним давно. Як тільки померла.

У Миколи в голові зашуміло. Як померла- спитав він. Так- як усі ці люди. Тільки я залишилася на землі. Я Хазяйка цього кладовища. Перша, яку поховали тут. Давно померла- і моє поховання було перше серед усіх. Хто перший- той стає Хозяїном цвинтаря.

Не повезло мені Коля- заплакала вона. Бо всі пішли і інколи тільки приходять сюди. Часами. А я тут майже весь час одна. Мушу доглядати за цим усім. Стерегти спокій. Хазяйка я.

Ти ж мене любиш- не правда? Спитала вона. Любиш? Люблю- відповів він. Але… Ти сама розумієш, що у нас нічого не вийде. Ми з різних світів.

Чому не вийде- холодно спитала вона? Ти спокійно можеш піти до мого світу. Це дуже легко. Якщо любиш мене? Любиш же - грізно запитала вона? І на її лиці появився довольний оскал. Не посмішка- а погляд хижачки. Яка розуміє, що здобич уже не втече. Тому ,що вона усе вже давно продумала.

- Мені потрібен чоловік. Наречений. У вічності. Самотньо мені. Живі люди тут рідко бувають. Скукота. Інколи люблю їх налякати. Так - для забави. А інколи для уроку. Щоб поважали покійних. Щоб не були галасливі. Порядок то моя робота.  Хтось десь насмітить- караю, лякаю.