РОЗДІЛ СЬОМИЙ Шевченківські дні

– Це наша вина, барат, – вказавши на його забинтоване чоло, заявив Матьяш. – Ми знали, що ти ласа мішень для тіней, проте нічого не вчинили. Хтось із нас мусив піти з тобою, принаймні я мав про це подумати.

– Не картай себе. Я не маленький, щоб мене за ручку водити, – відмахнувся Полум’яний. – До того ж, завдяки цьому нападу я просунувся далі, ніж на наших тренуваннях. Ось дивіться, що я тепер вмію.

Він замружився, стиснувши кулаки і концентруючись. Коли триматися далі стало несила, Віталій розплющив очі, поглянувши на свою долоню. Найзвичайнісіньку, нічим не примітну, хлопчачу долоню.

– Я горів? – про всяк випадок спитав він. Троє, як один, заперечно похитали головами.

– Навіть не іскрив, – додала Оля, дивлячись в протилежний бік. Полум’яний нервово хихикнув.

– Так, я в курсі, що мені ще треба практикуватися, – сказав він, всміхаючись. – Але я хотів, щоб ви знали, що я з вами. І відступати не збираюся.

– Це дуже-дуже добре, Вітя, – Назар тремтячою рукою поправив окуляри, марно намагаючись приховати хвилювання. – Бо від учора обставини дещо змінилися.

– Що трапилося? – спохмурнів Віталій, по реакції Балончука здогадуючись, що справа недобра. «Аби тільки з Катею біди не сталося…» – чомусь промайнуло в його голові.

– Ми були біля Пня і бачили там мертві тіла, – пояснив Батоші. – Багато мертвих тіл. Звірів, та це особливої ролі не грає. У Дубу з’явився новий слуга і він поїть його кров’ю та смертю, відроджуючи. А коли він відродиться, тіні перейдуть у наступ і… навіть якщо ми переможемо, доведеться слідувати пророцтву.

 – То он воно як, – Полум’яний відчув як у нього похололо в грудях і мурашки забігали по тілу. – Отже, моя смерть швидка й неминуча? Визнаю, вчора, вирішивши приєднатися на вас, я розрахував дотягти принаймні до десятого класу.

– Ти й до пенсії дотягнеш, якщо ми їх зупинимо! – палко вигукнув Назар, хапаючи його за лікоть і вмовляючи не стільки однокласника, скільки самого себе. – Ще не все втрачено. Доки Дуб не відродився, ми маємо шанс. Якщо ми знайдемо і знешкодимо слугу до того, як він завершить жертвоприношення, все буде гаразд. Ти врятуєшся, розумієш?

– Добре, відпусти, – Віталій спробував вивільнитися сам, але хватка очкарика виявилася несподівано міцною. – То хто цей слуга? Той товстун, Генріх, здається?

– Ні. Генріх не має змоги здійснити жертвоприношення, – заперечив Матьяш. – Він лише привид, а це чинить хтось зі світу живих. Минулого разу це, наприклад, був Сергій.

Вони обернулися назад, де здоровань з посіпаками, пихтячи цигаркою, відкорковував пляшки, ігноруючи присутність міського голови, директора та всіх вчителів.

 – Я впевнений, що й цього разу це він, – буравлячи хулігана сповненим ненависті поглядом, сказав Балончук. – А ще я впевнений, що найкращий спосіб убезпечити нас від відродження Дубу це втопити Сергія у найбруднішому місці Болотянки. Готовий навіть взяти на себе цю складну місію.

– Постривай. Не запрягай віз попереду коней, як сказав би Чуга, – урезонив його Батоші. – Інакше в Болотянці тонути доведеться тобі. Втім, перевірити Сергія все одно варто, треба ж з чогось починати. Розумієш, барат, – він обернувся до Віталія. – слуга може навіть не розуміти, що чинить. Дуб, іноді через Генріха, а іноді й сам, спокушає його, обіцяючи здійснення найзаповітніших і найнеймовірніших бажань і, коли той погоджується, часто сприймаючи це за сон чи розіграш, повністю ним заволодіває. Після цього слуга не більше, ніж маріонетка, яка легко зрадить друзів, нашкодить рідним і, не сумніваючись, здійснить будь-який злочин, аби тільки відродити Прокляте Дерево. А коли це трапляється, Дуб викидає його, мов одноразовий посуд. Рік тому нам дивом вдалося врятувати Сергія, стерши йому пам’ять, щоб він не з’їхав з глузду від вчиненого. Втім, – і тут вовкулака демонічно всміхнувся. – не стану брехати, що я втримався і не підправив трохи його спогади, зробивши нашого забіяку дещо більш приязним. Допомагало, правда, недовго.

– Не можу навіть уявити яким нестерпним він був до того, – пожартував Полум’яний, змусивши всміхнутися навіть незворушну Олю. – Добре, що я його тоді не знав. То з чого почнемо шукати і коли моє наступне тренування?

– Тихо ви! – шикнула на них вчителька молодших класів, що стояла попереду. – Не заважайте діткам виступати!                  

На сцені, оточеній поважними чиновниками, знервованими вчителями і нудьгуючими школярами саме виступав третій клас, доповнюючи декламування вірша «Мені тринадцятий минало…» своїми театральними потугами. Леся, дуже мила у вишиванці і віночку, черкаючи граблями по підлозі, зображала працюючу селянку на задньому фоні. Віталій помахав їй і дівчинка, відвернувшись, продовжила працювати, сховавшись за спиною однокласниці у ролі вівці. Трійця почала аплодувати так шумно і захоплено, що вчительці довелося знову зробити їм зауваження.

– До речі, завтра ми маємо виступати з віршами, – нагадав Назар, протираючи окуляри. – Хтось щось підготував?

– Я був надто приголомшений тим, що виявився нащадком Змія Горинича, щоб Кобзар відкривати, – зізнався Віталій. – Якось викручусь.

– Мені п’ятсот тринадцять років і я застарий, щоб переживати через шкільні лінійки, – підтримав його Матьяш – Імпровізуватиму.

– А мені просто лінь, – й оком не змигнувши, заявила Оля, розвертаючи візок до Віталія. – До речі, твоя сестра дуже симпатична дівчинка і, як я закінчу, стане найпершою красунею школи. Від наречених відбою не буде, доведеться тобі їх фаєрболами відганяти.