РОЗДІЛ ШОСТИЙ Напад і остаточне рішення

Віталій був вже неподалік від дому, в оточенні сусідських осель, але відчуття тривоги не покидало його. Тіні обступили хлопця, визираючи з кожного темного закутка, звисаючи з гілок та здираючись на паркани. Полум’яному здавалося наче його переслідує щось лихе і неминуче, він був наче на голках і, певно, саме це й врятувало бідоласі життя. Коли щось холодне й гостре ткнулося йому в бік, Віталій відреагував блискавично, відсахнувшись швидше, ніж встиг зрозуміти, що чинить. Сталь черкнула, розрізавши одяг і торкнувшись шкіри, але не подряпавши. Відступивши, Полум’яний застиг, вражений рівно настільки, наскільки й наляканий.

Просто перед ним в повітрі, злегка тремтячи, зависнув ніж. Звичайний кухонний або, судячи з його занедбаного стану, радше «дворовий» ніж, з дерев’яним руків’ям і не надто великий. Ніхто і ніщо не тримало його, та все ж ніж недвозначно націлився на хлопця гострим вістрям, немов змія готуючись до нападу. «Ви й таке вмієте, поганці?» – окинувши швидким поглядом тіней, які беззвучно насміхалися з нього, подумав Полум’яний. І ще до того, як він встиг вирішити тікати йому чи битися, ніж атакував.

Хлопцеві дивом вдалося ухилитися від першого випаду і схопити руків’я, коли його незвичайний ворог трохи сповільнився. Відштовхнувши лезо від свого обличчя, він отримав хвильку перепочинку, але другого нападу уникнув менш вдало. Біль обпік йому чоло і по обличчю Віталія потекла кров, застилаючи очі. Відступаючи і ухиляючись, він неминуче спіткнувся, відчуваючи як болісно занило у скронях. Ледь не втрачаючи свідомість, Полум’яний скерував цей біль у долоню і, коли ніж здійнявся над ним для вирішального удару, зрозумів, що то був зовсім не біль, а жар. Смертоносне лезо повільно опускалося на нього, коли хлопець викинув йому назустріч руку, жбурляючи затиснуту в ній вогняну кулю.

Гримнув вибух, обпікши Віталію обличчя і ледь не спаливши брови, а згодом моторошний крик розітнув тишу, розбуркавши всіх місцевих собак. Під їхній гавкіт Полум’яний підвівся, протираючи осліплі очі і встиг розгледіти якусь неясну білу постать попереду, коли одна з тіней кинулася просто на нього, кусаючи й шматуючи. Ця істота була в’язкою, мов мазут, смерділа, неначе болота, однак мала гострі зуби і кігті дикої кішки. Вдаривши її рукою, хлопець навдивовижу легко струснув почвару і тінь зникла, звившись вгору чорним димом. Інші прислужники Темного Серця поспішили відступити, не бажаючи собі такої долі. Віталій задоволено всміхнувся, спостерігаючи їхню втечу, але поглянувши на власну праву руку, здригнувся від жаху: його долоня палала, охоплена вогнем.

Піт виступив в хлопця на чолі, змішуючись з кров’ю, а перед очима знову, немов наяву, постала стіна полум’я, що підбиралася до його ліжка. Відганяючи це марево, школяр струснув рукою, потім ще й ще раз. Видіння зникло, але його долоня продовжувала горіти. При кожному русі з неї зривалися іскри, спалюючи траву довкола.

– Та згасни вже! – закричав розлючений Полум’яний і вогонь миттю стухнув, ніби злякавшись. Нажахана сусідка визирала з-за паркану і Віталій, не знаючи, як вчинити, помахав їй вже цілком нормальною рукою. Жінка насупилася і, не кажучи ні слова, повернулася в свій будинок. Це нагадало Полум’яному випадок на хімії: люд у Заболотному добре вмів ігнорувати надприродне, навіть коли воно траплялося просто у них під носом.

Перш ніж відчинити хвіртку, Віталій оглядів себе настільки уважно, наскільки міг. На щастя, зуби та кігті тіні виявилися уявними, на відміну від ножа, про що яскраво свідчили поріз на скроні і зіпсований одяг. Хлопець прагнув потрапити в свою кімнату непоміченим, та це йому, звісна річ, не вдалося: його видав Дружко привітним хриплим гавкотом.

– Чому ти так довго? Де можна було стільки пропадати? – запитала мама, виходячи з кухні, але, побачивши сина, вражено сплеснула руками: – Господи! Що з тобою сталося?

– Підсковзнувся на мосту, – більш-менш правдоподібне пояснення Полум’яний вигадав ще на підході. – Вдарився головою…

– Казала ж тобі бути обережнішим! – жінка швидким рухом витерла сльози. – Добре, що обійшлося… Це так залишати не можна, я змушу, ось побачиш, я змушу їх побудувати нормальний міст. До самого мера дійду, якщо знадобиться. Думаю, ти далеко не перший хто так послизнувся. Ходімо швидше, рану треба промити і перев’язати.

Схопивши сина за руку, вона потягла хлопця до раковини.

 Закінчивши продиратися крізь непрохідні і, незалежно від сезону, завжди буйні зарості чагарників, підлітки зупинилися перевести подих. При денному світлі ця місцина вражала, проте вражала неприємно: величезна в’язка рівнина, вкрита отруйно-зеленим мохом і агресивно червоним лишайником, які скрадливо переходили в високий сухий очерет, що ховав під собою смертельну трясовину. Посеред всього цього вилася Болотянка, вода в якій наче й здавалася чистою, але тхнула так, що відбивала будь-яке бажання навіть наближатися до неї. Наче одного смороду було недостатньо, час від часу на поверхню виривалися болотні гази, оповіщаючи про свій вихід характерним і дуже гучним звуком. Це могло б здатися кумедним, але сміятися тут не хотілося: все навкруги просякло атмосферою цвинтаря, яким по правді й були Болота. І навіть сонячне світло здавалося тьмяним і приглушеним, наче вони дивилися на нього крізь саван мерця. Не найочевидніше порівняння, але тільки й такі приходять в голову поблизу Дубу. Здавалося, його величезна чорна тінь й досі нависає над усіма, хоча нині від нього зостався тільки струхлявілий Пень, доволі великий, але позбавлений й десятої частки колишньої величі.

– Задоволені? – в’їдливо поцікавилася Оля, затуляючи обличчя ароматичною серветкою. – Я ж казала, що все гаразд. Вертаймось назад швидше, в мене завжди тут колеса грузнуть.